Читати книгу - "Маленькі дикуни"

class="book">Сем та Ян уже натягували луки, як Гай зайшовся плачем:

— Ой, не робіть цього, бо він зараз усіх нас поїсть!

А ведмідь наближався. Приготувавши на всякий випадок «томагавки», хлопці вистрілили. «Ведмідь» крутнувся на місці й кинувся тікати з голосним вереском. Вже не лишалось жодного сумніву — на бівуак завітала свиня. То була роха містера Бернса. Гай знову не зачинив хвіртку, от вона і прийшла на бівуак.

Гай миттю зіскочив униз і разом із друзями зайшовся голосним сміхом.

— А кому я казав, що не треба стріляти! Я передчував, що то наша стара роха, тож я навіть подумати не міг, що ви можете її вбити.

— Еге ж, і на жердину ти за секунду видерся, щоб роздивитися її як слід.

— Зовсім ні, я хотів показати свою сміливість.

А на ранок Ян розкрив ще одну таємницю. Він подивився на слід, залишений на землі Бернсовою свинею, звірив його зі слідом, перемальованим у щоденник, і нарешті переконався, що на бівуаку справді олені не водяться.

Чому ж Калеб і Рафтен не змогли визначити, кому належали сліди? Бо вони давно не бачили оленів, а ще ця роха мала якісь дивні ратиці, достоту як оленячі копита!

XXIV. Яструбине Око вимагає ще один гранд ку

— Ва-ва-ва-ва! Ва-ва-ва-ва! Ва-ва-ва-ва! — пролунав лісом трикратний індіанський переможний клич.

— Чуєш? Це Яструбине Око. Знову патякатиме про свою сміливість. Сховаємось?

Сем і Ян швиденько залізли в тіпі, сховалися за перегородкою і припали очима до дірки в брезенті — хоча ні, вони називали її бійницею.

До табору наближався Гай: груди колесом, під пахвою зім’ятий піджак.

— Ку! Гранд ку! Ва-ва-ва-ва! — лунало знов і знов.

Гай спершу розгубився, не побачивши нікого на бівуаку. Він злодійкувато роззирнувся навколо, потім шаснув у тіпі. Там Гай витяг з ящика жменю цукру й запхав до рота. Раптом у тіпі здійнявся страшний ґвалт — то двоє вождів вискочили зі своєї засідки і погнали крадія в ліс. Правда, далеко і вони не забігли, бо Ян мало не помер зо сміху, а Сем встиг взути лише один черевик.

Рано-вранці Маленький Бобер чистив ножі після сніданку, встромляючи їх у дерен.

— Ще за старих часів індіанці розходились у різних напрямках, щоб потім зустрітися в призначений час. Пропоную сьогодні так зробити. Потім кожен розповість про свої пригоди.

— Тоді давайте тягнути соломинки, — запропонував Дятел.

— Тільки не соломинки! — вигукнув Яструбине Око. — Або я кидатиму соломинки. Я знаю, ви так їх підтасуєте, що мені доведеться йти додому.

— Що ж, бери три соломинки. Довга — для Дятла. Ось я втикаю в неї смужку червоної фланелі. Середня, тонка, — для мене, а коротка, товста, — для тебе. Кидай. Тільки цур — усі разом!

Щойно соломинки впали долі, як Сем з Яном здійняли скажений вереск — товста соломинка Яструбиного Ока показувала прямісінько на будинок старого Бернса.

— Ви неправильно тлумачите! Я йду в інший бік! — сердито відрубав Гай.

— Кожен з нас має йти прямо у своєму напрямку, поки знайдеться щось цікаве. Зустрічаємось на цьому ж місці, щойно промінь досягне цієї жердини.

Сонячний промінь, який пробивався крізь невеличкий отвір у тіпі, слугував їм за індіанський годинник. Від однієї жердини до другої він проходив майже за дві години, тож на пригоди в хлопців було близько чотирьох годин.

Із тривалого походу Сем і Ян повернулися майже разом; Гай прийшов трохи пізніше.

— Слухайте, я таке бачив! Цур, розказую першим!

— Ша! — гаркнув Дятел. — Ти прийшов останнім.

— Гаразд, мене це зовсім не турбує: перший, останній! Але присягаюсь, вам такі пригоди і не снились, закладаюсь на мільйон доларів.

— Тобі починати, Великий Дятле.

І Сем почав:

— Я взув черевики (це і справді подія, бо переважно він ходив босим). О, скажу вам, що я знаю, коли треба взуватись! Пішов я точно у напрямку, який вказувала соломинка. Ніяка сила в світі не переконала б мене обрати протилежний напрямок. Я з тих сміливців, котрі безстрашно йдуть уперед! (По цих словах він примружив очі й осудливо подивився на Гая). Так от, ішов я вперед, нікуди не звертав і навіть пересохле русло річки для мене не стало завадою. І так ішов я, аж поки не наткнувся на осине кубло. Я його оминув, щоб не тривожити мирних комашин, і знову пішов прямо. Раптом почувши позад себе загрозливий рик, я різко обернувся, але нікого не побачив. Рик ставав голоснішим, і тут я помітив голодного бурундука. Він вже готувався напасти на мене. Тоді як я витягав свою стрілу, він нахабно подивився на мене й питає: «Ти, часом, не Дятел?» Я страшенно перелякався, тож, не змигнувши оком, вперше за своє життя збрехав: «Ні, я не Дятел. Мене звати Яструбине Око». Ви б побачили тоді цього бурундука! Здається, він зблід, бо його темні смужки на шкурці одразу ж посвітліли й шкурка стала однотонною. І бурундук миттю шаснув у дупло в порохнявій колоді, що лежала поруч. Я розлютився і спробував вигнати його звідтіль, та коли я підбігав до одного кінця колоди, бурундук бігом тікав до іншого. Так ми й бігали туди-сюди, аж поки мені сяйнула блискуча думка: я скинув черевик і затулив ним отвір з одного кінця. Сам же побіг на протилежний кінець. Бурундук з розгону скочив мені в черевик, а я обмотав черевика шнурком і повернувся сюди. Там зараз і сидить мій бранець.

— Шукай дурних, бурундука він спіймав!

— Кажу вам, що там