Читати книгу - "Небезпечнi мандри"

думати про страшну ефрафанську Оуслу. Але страх пересилювала туга за подругами, та ще знання, що в Ефрафі повно кролиць. А чого вартий був суто кролячий смак до витівок! А ще ж, заговоривши про свій таємний план, Ліщина розпалив їхню цікавість. Саме на те й розраховував Ліщина, що з допомогою П’ятого зманить їх натяками та обіцянками. Розрахунки його цілком виправдались. Кролі довіряли йому й П’ятому. Хто міг сказати, які ще чудеса встругнуть ці двоє? Вже ж вони щось та надумали… До того ж у їхній задум начебто твердо повірили Кучма й Ожина…

Падуб, у якого відданість була другою натурою, не зронив більше й слова, щоб не зіпсувати Ліщині справи. Але, проводжаючи загін до узлісся, він насилу приховував свою тривогу. Потихеньку від решти учасників походу він ще раз попросив Ліщину оцінити належно величину грізної небезпеки.

Розсипавшись по полю й часто перепочиваючи, загін посувався вперед лельом-полельом. Падубова четвірка бігла куди швидше! Зрештою Ліщина поділив свій загін на три рої. На чолі двох стали Срібний і Кучма, а сам він очолив третій. І все ж посувалися так повільно, мов альпіністи по скелі: по одному, по двоє перебігали одне й те саме місце.

Але добре було хоч те, що укриттів вистачало. Червень ішов назустріч липневі, наближалась середина літа. Живоплоти, межі буяли розкішною зеленню. Щокроку вони стереглися елілів, нюшкували носом до землі, то й дорога здавалася їм дуже довгою.

Незадовго до ні-Фрітха стало спекотно, і Срібний зупинився під кущами глоду. Коли Ліщина з П’ятим підбігли й присіли поруч, Срібний глянув через смугу відкритого простору, що лежала попереду, й сказав:

— Он той самий ліс, що так не сподобався Падубові!

Метрів за триста перед ними, перетинаючи напрямок їхнього руху, тягся від краю і до краю пояс лісу, відомий у людей під назвою Цезарів Пояс. Дерева стояли помережані майже чорною тінню. Панувала тиша, тільки коники сюрчали в траві та вряди-годи зронить кілька нот зяблик чи жовта вівсянка. Ліщина довго й уважно вивчав той незвичайний ліс, нашорошивши вуха й ловлячи носом нерухоме повітря.

— Я не добачаю тут нічого небезпечного! — мовив він нарешті. — А ти що скажеш, П’ятий?

— Падубові цей ліс видався дивним, і він таки дивний, бо його насадили люди, але навряд чи є там зараз люди. Все одно комусь треба піти туди на розвідку. Може, мені гайнути?

Тим часом надійшов третій, Кучмин рій, і тепер усі кролі загону були разом. Хто пасся, а хто, прищуливши вуха, відпочивав у ряботинні світла й зеленої тіні глоду.

— Кучма тут? — спитав Ліщина.

Від самого рання Кучма був якийсь ніби сам на себе не схожий: мовчазний, задуманий і начебто байдужий до всього, що діялося довкола. Якби хто посмів засумніватися в його хоробрості, то міг би подумати, що Кучма нервується від страху.

Кучма вибрався з купки квітучих будяків і підійшов до глоду.

— Ну, що там іще? — грубувато спитав він.

— Пфефа-ра! Повелителю й грозо котів! — жартівливо звернувся до нього Ліщина. — Чи не хотів би ти прогулятися ген до тих дерев? А як натрапиш там на котів, чи людей, чи на ще щось таке нехороше, зволь їх розігнати, гаразд?

Кучма подався на розвідку, а Ліщина спитав Срібного:

— Скажи: заходить аж сюди Великий Патруль?

— Не знаю напевне, але може дійти й сюди, — відповів Срібний. — Якщо командир патруля рішучий і винахідливий, він із своїми солдатами може зайти далеченько…

— Що ж, не хотів би я здибатися з патрулем, але якщо ми таки здибаємося з ефрафанцями, жоден із них не повинен вернутися в Ефрафу! — сказав Ліщина. — Саме задля цього я підняв на ноги чи не всю нашу колонію. Щоб не наскочити на патруль, спробуємо заховатися в цьому лісі. Може ж, він їм так само не до вподоби, як і нашому Падубові?

— Але ж цей ліс тягнеться зовсім не до Ефрафи!

— А ми й не йдемо в саму Ефрафу, — відказав Ліщина. — Нам треба знайти якесь укриття — щоб воно було і надійне, і якнайближче до Ефрафи лежало. Знаєш ти таку місцину, Срібний?

— Надійного укриття поблизу Ефрафи просто не може бути, Ліщино-ра! — відповів Срібний. — Не уявляю, де і як тут можна знайти криївку та чи можна взагалі сховатися від патруля. А патрульних не перехитруєш! Вони могли вже помітити нас і, не показавшись нам, просто і вернутися в Ефрафу з донесенням.

— Он і Кучма вже вертається! — мовив Ліщина. — Все гаразд, Кучмо?.. Ну, тоді ведемо всіх у ліс. Там, на узліссі, пополудні нас шукатиме Кегаар. Ми повинні будь-що зустрітися з ним!

Проскакавши з півгодини в західному напрямку, кролі досягли гайка, мовби причепленого з південного боку до Цезаревого Пояса. Далі на захід була неглибока суха улоговина, метрів чотириста завширшки, поросла бур’яном і жорсткими купками пожовклої від спеки трави. Саме над тією улоговиною і застав кролів Кегаар, летячи понад Поясом на захід. Вухаті мандрівники якраз відпочивали в кропив’яній шалині.

— Як там Падуб? — спитав Ліщина.

— Він невеселий! — відповів Кегаар. — Він казав, ви не вернутись! — І додав: — Пані Конюшина готова бути мамою.

— Це добре! — схвалив Ліщина. — Хтось звертає на неї увагу?

— Так, так, усі битись за неї!

— Ну що ж, якось воно та вирішиться…

— А ви шо робити зараз, пане Лішшино?

— Саме зараз дуже потрібна твоя допомога, Кегааре! Нам треба десь заховатись! Щоб і недалеко від тих інших кролів, і щоб вони не могли знайти нас!

— Пане Лішшино, як блисько ви хотіти?

— Не далі, ніж ферма В’язовий Гай віддалена від наших Сотів.

— Є тільки одне таке міссе, пане Лішшино! Ви перейти на другий берег рішки, там