Читати книгу - "По вогонь. Печерний лев, Жозеф Анрі Роні-старший"

— Що це за люди запалюють небо, коли сонце заходить?

Ун спочатку думав про тигрів, що никали десь неподалік, потім задрімав. У цьому напівсні він, проте, чув усе, що діялося навколо. Зурове питання вивело його з дрімоти. Він не дуже второпав, що має на увазі син Землі. Ун знав, що Зурові іноді спадає в голову таке, до чого іншим не додуматися.

Підвівши голову до зеніту, уламр глянув на зорі.

— Зур говорить про маленькі вогники, що світяться там нагорі?

— Та ні. Зур говорить про великі вогні, жовті й червоні, які щойно погасли на заході. Можливо, їх запалюють якісь племена? Тоді цих племен більше, ніж уламрів, кзамів і рудих карликів.

Ун наморщив чоло. Він уявив собі, як нагорі за вогненними хмарами ховаються якісь люди, і йому стало прикро.

— Небесні вогні гасить ніч, — відповів він сонним голосом. — Ніч змушує наше багаття світити ще яскравіше.

Така відповідь розчарувала сина Землі. Одначе якийсь час він ще розмірковував про вогні — небесні. А Ун уже й думати про це забув.

Вітрець свіжішав, доносячи нічні шерехи до людських вух. На галявині майнули і зникли тіні якихось звірів. Деякі зупинялися й дивилися на вогонь, який палахкотів у темряві усе яскравіше. До багаття підійшла зграйка з п’яти-шести дхолів, жадібно вдихаючи спокусливий дух смаженини. Та скоро вони позвикали. З чагарів вигулькнули дві лані й чкурнули геть по савані.

Ун зірвався на ноги, вдивляючись і дослухаючись.

— Пора нам ховатися! — прошепотів він. І додав: — Тигр близько!

Вони пролізли між бамбучинами й опинилися в схованці.

Розсунулися зарості чагарів. Великий смугастий звір показався в срібному місячному сяйві й багряних відблисках багаття. Був він завбільшки з лева, але нижчий на зріст, з гнучкішим і довшим тулубом. Тигра уламри й безплічки боялися більше за інших хижаків, тигрячій хитрості, прудкості й люті поступається навіть лев. Махайрод не водиться по той бік гір, аз усього племені уламрів тільки Нао, старому Гунові та ще двом воїнам доводилося бачити печерного лева.

Грізно й велично сунув тигр, граючи своїм довгим тулубом. Вогнище спинило тигра. Він звів свою масивну голову, показуючи широкі, вкриті ясною шерстю груди. Очі його спалахнули зеленим вогнем. Ун і Зур ніколи не бачили такого здоровенного тигра. Хоч сина Тура охопила тривога, змусивши його кров швидше струмувати в шилах, він несамохіть замилувався могутнім звіром. Ун завжди відчував захват перед силою живих істот, навіть тоді, коли вони були його смертельні вороги.

А проте він кинув зневажливо:

— Тигр куди слабіший за печерного лева!

А Зур додав:

— Він усе одно що леопард перед нашим могутнім спільником!

Але обидва добре розуміли, що для людини тигр такий же страшний, як їхній грізний товариш, мешканець скелястого пасма.

Постоявши трохи, тигр подався до багаття, збентежений і розгублений. Як і всі дикі звірі, він страшенно боявся вогню. Якось він ледве втік від степової пожежі, спричиненої блискавкою. Але це полум’я скидалося радше на вогні, що загораються наприкінці ночі в небі. Тигр підійшов так близько, що відчув жар багаття. Він побачив язики полум’я, почув тріск хмизу й гуготіння вогню. Хижака огорнув страх. Він повернув убік і пішов в обхід, тримаючись на певній відстані від кострища. Цей маневр привів його до бамбукових заростів. Звір побачив людей і відчув їхній дух.

Тигр глухо рикнув, потім кинув протяглий мисливський клич, схожий на виття дхолів.

Ун, не вагаючись, відповів своїм бойовим кличем. Тигр здригнувся, вражений, і пильно приглянувся до небачених ворогів. Вони здалися йому слабосилими. Запах як у несміливих і безборонних істот. Та й тулуб у них був лише трохи довший від вовчого. А всі, хто наважувався протистояти хижакові, відзначалися велетенським зростом і неабиякою силою.

Проте тигр уже бував у бувальцях. Знаючи, які несподіванки приховує невідоме, він вирішив триматися обережно. Близькість вогню ще більше додавала таємничості дивним двоногим істотам.

Тигр приплентав до бамбукових заростів і обійшов їх кругом. Довгі роки полювання навчили його точно визначати відстань, що відокремлювала його від здобичі. Ось чому він умів наздоганяти свою жертву, ішли до неї залишався лише один стрибок. Звір також знав міцність бамбуку і навіть не пробував пролізти там, де прогалини між стеблами були завузькі. Минувши їх, тигр зупинився перед плетивом гілок і ліан. Пазуристою лапою він спробував розірвати це плетиво, як тут Унів спис ледве не вдарив його в ніздрі.

З глухим риком звір відступив і зупинився ні в сіх ні в тих. Ця несподівана відсіч робила невідомих супротивців ще незбагненнішими. Тигр оскаженів, з широких грудей виривався хрипкий подих. Блискавичним стрибком він звалився на зелене плетиво. Цього разу Унове ратище влучило: воно вгородилося в пащу звірові.

Тигр відчув, що стіни притулку міцні, а завзяття оборонців велике. Він знов відступив, припав до землі і став чекати.

Але година ловів ще не настала. Тигрові хотілося пити. Якби його увагу не привернув вогонь, він спершу спустився б до водопою. Невдовзі його лють почала вщухати, і він знову відчув ту нестерпну сухість у горлянці, яку могла вгамувати лише свіжа вода.

З протяглим риком тигр звівся на ноги, двічі обійшов сховок і рушив туди, де була стежка, що вела до річки. Ун і Зур провели його поглядом.

— Він вернеться, — сказав Зур. — І, може, разом з тигрицею.

— Жодна ліана не розірвана, — відповів син Тура.

Деякий час вони міркували