Читати книгу - "Потайна кімната, Йорн Лієр Хорст"

на горлі.

Він поклав перед нею аркуш паперу, дав знак, щоб вона взяла ручку. Ліне послухалася.

— Іди к бісу!

— Щ-що? — затинаючись пробелькотіла Ліне.

— Це — послання твоєму батькові: Іди к бісу! Як думаєш, він зрозуміє? Зрозуміє, що має облишити ту справу? Бо якщо продовжуватиме у тому ж дусі, нічого доброго не доб’ється!

Чоловік нависав над Ліне. Дихання гаряче, з солодкавим запахом.

Ліне почала писати. Вона здогадалася, навіщо прийшов цей страшний чоловік у балаклаві і про що йому йдеться. Грабіжники розуміли, що покарання — це лише справа часу. Вони готові були пустити в хід усі методи й засоби, лиш би зупинити розслідування. Насильство й погрози — їхні звичні аргументи.

— А тепер можеш намалювати котика. Ти ж так гарно вмієш малювати котиків… Батечко твій знає, що трапилося з котом, хіба ні?

У Ліне тремтіли руки. Від неконтрольованих рухів, лінії лягали нерівно. У кота з’явилися вуха й хвіст. Раптом Ліне завмерла, притиснувши ручку до паперу, не певна, чи зловмисник почув те саме, що й вона.

— Мамо! — знову крикнула зі спальні Амалія.

71

— Альфа, це — Браво 3–0.

Аудюн Тюле схопив рацію, відповів на виклик.

— Стосовно сріблясто-сірого «фольксвагена пассата» 1,6 TDI, що його ми тричі бачили в районі. За кермом — чоловік, але автомобіль орендований на короткий час на ім’я Генрієтте Коппанг.

— Прийнято, — відповів Тюле.

Вістінґ не відводив погляду від карти на моніторі. Червона цятка зупинилася перед його домом, а потім підкотилася до будинку Ліне. В автомобілі, без сумніву, перебували Даніель Ліндберг і Генрієтте Коппанґ. Отже, орендованим автом з великою ймовірністю керував Александер Квамме. Мабуть, побачив нишпорок і збагнув, що в будинку Клаусена їм влаштували пастку.

— Думаю, нас розкусили, — промовив Вістінґ.

Тюле з ним не погодився.

— Вони приїхали сюди на розвідку, — сказав він. — Уже стемніло. Вони повернуться уночі.

Вістінґ взяв телефон, подзвонив Ліне. Спершу в слухавці було тихо, потім почулися уривчасті гудки. Він вилаявся і набрав її номер знову. Ліне не відповідала. Тоді він набрав центральний пульт поліції.

— Вибачте, — відповів старший інспектор. — Я був трохи зайнятий, сталася серйозна дорожня пригода, коли я саме хотів вам зателефонувати. Ми вислали патруль, але за вказаною адресою «ауді» немає.

— Я знаю. Авто переїхало в інше місце, — Вістінґ на мить замовк, йому стиснуло горло. — Виникла прикра ситуація. Боюся, що наша операція провалилась. Я поза Осло, але, можливо, об’єкт проник у моє приватне помешкання. Удома лише донька з малою дитиною.

— Існує загроза їхньому життю?

— Не знаю… Не можу додзвонитися до доньки.

— Вислати патрульне авто? Саме на цю мить вільного немає, але я щось вигадаю…

Вістінґ відчував, як кров гупає йому у вухах. Можливо, операція усе ж не провалилась іще? Зловмисники могли й не знати, що в коробках, які винесли з дачі Клаусена, були гроші. Ану ж, вони й досі сподіваються, що здобич сховано в потайному місці Леннарта. Може, червона цятка спинялася на вулиці під будинками його і Ліне лише задля спостереження, чи є хтось удома, перш ніж самим податися в Осло. Поліційне авто може все зруйнувати.

— Ні, — відповів він. — Не треба… Дякую!

Вістінґ зателефонував Мортенсенові.

— Сідай у машину і їдь до мене додому. Задзвони, коли під’їжджатимеш.

Мортенсен ні про що не питав.

— Боюся, це горить, — додав Вістінґ.

72

Зі спальні знову долинув голос Амалії.

— Мамо!

Ліне не відповіла, бачила лише, як губи за балаклавою розтягнулися в усмішці.

— Гроші в підвалі, — прошепотіла вона.

Чоловік сіпнув головою, ніби від удару.

— Що ти сказала?

— Гроші з пограбування в аеропорту… Вони лежать у підвалі.

— Тут?

— Так.

Чоловік зареготав.

— Чому тут?

— Слідча група… — почала Ліне. — Тут їхній командний центр.

Сміх стих. Чоловік різко шарпнув Ліне зі стільця.

— Показуй! — скомандував він і штовхнув її до дверей.

Ліне впала на підлогу, але зіп’ялася на ноги, сподіваючись, що Амалія не вийде зі своєї кімнатки.

— Мамо! — знову покликала дівчинка.

— Почекай! — гукнула Ліне. — Я зараз прийду, моя маленька!

Чоловік боляче штурхнув її межи плечі. Ліне знову ледь не втратила рівновагу, але дійшла до сходів. Вона відводила страшного дядька подалі від донечки.

— Он там! — сказала Ліне, показуючи на двері підвалу.

Чоловік натиснув на клямку.

— Замкнено… Де ключ?

— У тата.

Чоловік відступив крок назад, вивчаючи двері. Замок простенький, до нього підійдуть будь-які хатні ключі. Він потягнув Ліне за собою до туалету, зазирнув на двері зсередини. Ключа не було. У дверях гардеробної, де висіли неходові на щодень речі — зимові куртки, лижні штани та інший одяг, — ключа теж не було.

Чоловік потягнув Ліне назад до підвалу, спробував виважити двері плечем. Сигналізація спрацює, щойно він виб’є двері. Це може налякати Амалію, але може прогнати зловмисника й попередити батька. Та, з іншого боку, зовсім не відомо, як зреагує бандит на те, що вона його не попередила про алярм.

Він заніс ногу для удару по дверях.

— Сигналізація, — застерегла Ліне.

— Що ти сказала?

— Усередині сигналізація.

— Знаєш код?

— Ні, — збрехала Ліне.

— Але гроші там?

Ліне кивнула.

— Дев’ять картонних коробок.

Чоловік вилаявся, відволік її назад до гардеробної, жбурнув на підлогу й увімкнув світло. Поздирав з вішаків увесь одяг, доки, врешті, знайшов пасок і звелів Ліне закласти руки за спину. Цупка шкіра врізалася в тіло, коли він затягнув пасок на зап’ястках.

На полиці під стелею лежали два спальні мішки. Чоловік стягнув одного, розкотив на підлозі.

— Залазь! — скомандував він.

Ліне сіла, підсунулася до отвору.

— Головою вперед! — прикрикнув чоловіка.

Мабуть, вона задовго вагалася, бо чоловік схопив спальник і натягнув їй на голову. Ліне враз забракло повітря. Вона закашлялася, докладаючи неймовірних зусиль, щоб не запанікувати, відчула, як він іще одним паском стягнув їй ноги.

— Ні! — крикнула вона. — Прошу!

Удар носаком у живіт змусив її захлинутися болем. Вона почула, як замкнулися за ним двері гардеробної. Кроки віддалились у напрямку вхідних дверей. І все стихло.

Дихати ставало дедалі важче. Повітря наче не доходило до легень.

Ліне перевернулась на бік і почала смикати за спиною руками. Пасок ледь ослабнув. Вона перевернулася на інший бік і відчула обличчям щось холодне й гостре. Розсувний замок. Притулилася губами, намагаючись втягнути крізь нього хоч трохи повітря і не перестаючи вивертати руки за спиною.

Гаряче, вогке повітря ватою затуляло обличчя, з неї цебенів піт.

Пасок розтягнувся. Вона висмикнула праву руку, допомогла собі нею звільнити ліву. Відчувала, як здерла шкіру на тильному боці долоні. Потім підтягнула коліна, вперлася спиною у тканину спального мішка