Читати книгу - "Республіка Дракона, Ребекка Куанг"

глечики з добрим сорговим вином — усі забрані з маєтку Воєначальника Барана. Тієї ночі солдати розташувалися на пляжі в незвично гарному гуморі.

Дзіньджа та його радники зустрілися на узбережжі, щоб вирішити, що робити з полоненими. До захоплених солдатів Федерації додалися також люди з Восьмого підрозділу. Це було найбільше угруповання Міліції з-поміж усіх, із якими вони стикалися в попередніх містечках. Вони становили надто серйозну загрозу, щоб її ігнорувати. За винятком масової страти, їм лишалося взяти страшенну кількість бранців — значно більше, ніж вони могли прогодувати — або ж відпустити їх.

— Стратити їх, — миттю озвалася Жинь.

— Понад тисячу людей? — Дзіньджа похитав головою. — Ми ж не чудовиська.

— Але вони заслужили, — сказала вона. — Муґенці точно. Ви ж знаєте, що якби все обернулося інакше, якби Федерація захопила наших людей, вони вже були б мертві.

Вона була цілком переконана, що тут нічого й обговорювати. Однак ніхто не закивав на знак згоди. Жинь спантеличено глянула на присутніх за столом. Невже рішення не очевидне? Чому вони всі такі зніяковілі?

— Від них буде користь на веслах, — сказав адмірал Молкой. — Це дасть нашим людям відпочити.

— Та ви жартуєте, — сказала Жинь. — Для початку вам доведеться їх годувати…

— То дамо їм урізаний пайок, — сказав Молкой.

— Ця їжа потрібна нашим військам!

— Наші війська виживали й на меншому, — сказав Молкой. — І це лише на краще, що вони не звикають до надлишку.

У Жинь відвисла щелепа.

— Ви зменшите раціон нашим загонам, щоб могли жити люди, які вчинили зраду?

Він знизав плечима.

— Вони нікарці. Ми не страчуємо свій народ.

— Вони перестали бути нікарціями тієї миті, коли впустили у свої домівки Федерацію, — випалила Жинь. — Їх треба розстріляти. Або стяти їм голови.

Ніхто не дивився їй у вічі.

— Неджа? — запитала вона.

Він не дивився на неї. Натомість лише похитав головою.

Жинь спалахнула від люті.

— Ці солдати співпрацювали з Федерацією. Годували її. Дали їй дах над головою. Це зрада. Це треба карати смертю. Забудьте про солдатів, треба покарати все місто!

— Можливо, за режиму Дадзі так і було б, — сказав Дзіньджа. — Але не в Республіці. Ми не зможемо завоювати репутацію жорстокістю…

— Бо вони допомогли їй! — тепер Жинь перейшла на крик і всі вражено подивилися на неї, але їй було байдуже. — Федерації! Ви не знаєте, що вони робили… Просто тому, що цілу війну ховалися в Арлоні, ви не бачили, що…

Дзіньджа повернувся до Неджі.

— Брате, заткни свою спірлійку, інакше…

— Я не собака! — наїжачилася Жинь.

Її охопила лють. Вона кинулася на Дзіньджу, але й двох кроків не ступила, як адмірал Молкой повалив її на землю таким сильним ударом, що на мить у неї потемніло перед очима і всі її сили йшли лише на те, щоб просто дихати.

— Цього достатньо, — тихо сказав Неджа. — Вона заспокоїлася. Відпустіть її.

Груди відпустило. Жинь скрутилася, жалюгідно відсапуючись.

— Виведіть її хтось із табору, — сказав Дзіньджа. — Зв’яжіть, заткніть рота, мені байдуже. Розберемося з нею вранці.

— Так, пане, — сказав Молкой.

— Вона не їла, — сказав Неджа.

— Тоді хтось принесе їй їжу чи воду, якщо вона попросить, — сказав Дзіньджа. — Просто заберіть її з моїх очей.

Жинь закричала.

Ніхто однаково не почув би, бо ж її відіслали аж до смуги лісу за периметром табору, тож вона кричала ще дужче, знову і знову, гамселячи кулакам по дереву, збиваючи до крові суглоби пальців, а гнів усе розгорявся й розгорявся в неї у грудях. На якусь мить вона подумала — понадіялася — що багряна пелена люті, що затьмарювала їй зір, переросте у полум’я, справжнє полум’я, нарешті…

Але нічого. Ані іскорки не злетіло з її пальців, божественний сміх не пробився крізь її думки. Вона відчувала Печатку в глибині свого розуму, пульсуючу хворобливу штуку, яка розмивала й пом’якшувала її гнів щоразу, коли він сягав піку. Але це лише подвоювало лють, змушувало ще гучніше кричати від розпачу. Та це був марний спалах роздратування, бо вогонь, як і раніше, вислизав від неї, танцював, дражнив за перешкодою в її голові.

«Будь ласка, — думала вона. — Ти мені потрібен. Мені потрібен вогонь, мені потрібно горіти…»

Фенікс мовчав.

Жинь упала навколішки.

Вона чула, як сміявся Алтань. То вже була не Печатка, а її уява, але Жинь чула його так чітко, немовби він стояв поруч.

— Поглянь на себе, — сказав він.

— Жалюгідне видовище, — сказав він.

— Вогонь не повернеться, — сказав він. — Ти втрачена, з тобою покінчено, ти не спірлійка, ти просто мале тупе дівчисько, яке зганяє свій шал у лісі.

Нарешті вона зірвала голос і ослабла, а гнів жалюгідно й намарно стих. І вона лишилася сама в байдужій тиші дерев, у товаристві хіба власного розуму.

Але Жинь не могла цього стерпіти, тож вирішила якомога дужче напитися.

Вона прихопила з табору невеликий глечик соргового вина. І вижлуктила його за хвилину.

Вона не звикла пиячити. Майстри в Сінеґарді були суворі: найменший запах алкоголю був підставою для виключення. Досі вона віддавала перевагу нездоровій солодкавості опіумного диму, а не пекучості соргового вина, але їй подобалося, як воно чарівно висушує її зсередини. Гнів від того нікуди не дівався, але слабшав до тупої пульсації, до радше надокучливого болю, а не відкритої свіжої рани.

Коли до неї прийшов Неджа, вона вже встигла цілковито сп’яніти й не почула б його наближення, якби він не кликав її на кожному кроці.

— Жинь? Ти тут?

Вона почула його голос із іншого боку дерева. Декілька секунд вона просто кліпала й лише потім згадала, як витиснути слова з рота.

— Так. Не підходь.

— Що ти робиш?

Він обійшов дерево. Вона квапливо однією рукою підтягла штани. В другій тримала глечик, із якого стікали краплі рідини.

— Ти помочилася в глечик?

— Я готую подарунок для твого брата, — сказала вона. — Як думаєш, йому сподобається?

— Ти не можеш принести головнокомандувачу Республіканської армії глечик сечі.

— Але вона тепла, — пробурмотіла Жинь і хитнула глечиком у його бік. Трохи сечі вихлюпнулося.

Неджа квапливо відступив.

— Прошу, постав його.

— Ти впевнений, що Дзіньджа не хоче?

— Жинь.

Вона драматично зітхнула й підкорилася.

Він узяв її за чисту руку й повів до латки трави біля річки, подалі від загидженого глечика.

— Ти ж знаєш, що не можна так зриватися.

Вона розправила плечі.

— А ще я маю дотримуватися відповідної дисципліни.

— Ідеться не про дисципліну. Вони подумають, що ти з глузду з’їхала.

— Вони й так думають, що я несповна розуму, — відповіла Жинь. — Що я дикунка, тупа спірлійка. Правильно? Це моя суть.

— Це не те, що я… Та годі, Жинь. — Неджа похитав головою. — Та нехай. У мене, гм, погані новини.

Жинь позіхнула.

— Ми програли війну? Це було швидко.

— Ні. Дзіньджа тебе усунув.

Вона декілька разів кліпнула, не розуміючи.

— Що?

— Тебе понизили у званні. Тепер ти служитимеш як рядовий піхотинець. І ти вже не командир Цике.

— А хто тоді?

— Ніхто. Цике тепер немає. Їх усіх призначили на інші кораблі.

Неджа уважно стежив за реакцією