Читати книгу - "Його заборонене кохання. По той бік прокляття., Делісія Леоні"

Розділ 27.

Я дивилася на графа та не вірила його словам. Не вірила, що взагалі все це відбувається насправді. Вийти заміж? За нього?

— І яким чином Ви вирішили врятувати імперію? – суворо запитала я.

Він відпустив мене і, зітхнувши, чесно зізнався.

— Ще не знаю. Ти сама мала рацію щодо Алії, її зацікавленості нашим із нею шлюбом. Що ж до Ерлоу… у мене теж виникли сумніви…

— А що стосується війни? - перебила я його, адже це зараз теж було головним.

— Дозволь мені розібратися в усьому, Еріеле.

Я дивилася на нього і намагалася зібрати всі думки докупи. Все пішло не за планом… не за моїм планом. Не за планом Ерлоу, який тепер обрушить свій гнів і мало до чого це все приведе. А ще… мене сильно зачепили його слова.

— Бажаєте насолодитися клоном своєї дружини? Заради цього бажання підете на все? Чи думаєте, що я зможу замінити Вам її?

Граф ковзнув поглядом по моїй фігурі, а потім зупинився на обличчі.

— Зараз це не відіграє ролі…

— Тоді річ у дитині? Зачекайте кілька тижнів, проведіть огляд і переконайтеся, що піду від Вас без Вашої дитини!

У його очах блиснув гнів. Він подолав відстань, що розділяла нас, лише у два кроки. Я витримала його погляд і не піддалася на емоції.

— Чи не все одно з ким ділити постіль і від кого дітей народжувати? Тобі головне – імперія? Не турбуйся за неї. Вона залишиться у надійних руках. Шлюб Деніеля та Алії не скасовується доти, доки я не вирішу всі проблеми країни. Мені здавалося, що ти маєш бути задоволеною! – прогарчав він.

Вперше я почувала себе розбитою. Чи хотіла я почуттів у відповідь від цього чоловіка? Так. Але не думала, що все виявиться настільки банальним. Він бачить у мені свою дружину. Погодитися підіграти його фантазії? Жорстоко. Боляче. Тому що…

Я відвела погляд убік. Не могла я дивитись у ці очі. Не могла бачити його шрами, яких так хотілося торкнутися. Я розвернулася і пройшла до вікна. Обхопила себе руками, дорікаючи собі, що згадала дитину.

— Ерлоу буде проти. Він вимагатиме від мене виконання наших умов. До того ж, цього вимагатиме і пансіонат. Мене відправили сюди з єдиною метою: запобігти шлюбу імператора з принцесою. Мені не було важливо, до чого це все і навіщо. Усі бачили у принцесі – зло. Набагато сильніше, ніж війна із півночі.

— Еріеле, адже ти сама чудово розумієш, навіщо все це потрібно Ерлоу. Він хоче прибрати владу до своїх рук. За допомогою тебе, твоєї дитини. Щодо Алії… я прошу лише час. Хоча з розмов з нею, чудово її розумію. Їй потрібний захист, захист цієї імперії проти півночі, яка просто розчавить її, зітре з лиця землі. Це логічно, що вона намагається всіма силами та способами захистити свою країну. Але ось чому навіть твій пансіонат жадає зруйнувати цей шлюб – мене дивує.

— Чому ж Ви підтримували Ерлоу? Погодилися представити мене імператору, чудово знаючи мій план.

— Бо знаю й інший бік Алії та її батька. У країні назріває державний переворот, і їй знову ж таки потрібна підтримка. Хоча насправді, - чоловік зітхнув і повільно підійшов до мене, - я просто хотів позбутися твого дядечка. Друзям не відмовляють. А ось на весь його план мені було начхати.

Граф раптом подивився на мене з такою ніжністю, що… я просто одвернулась. Кого він бачить перед собою? Свою дружину? Але на що я розраховувала насправді? У мене ніколи не було майбутнього. Чи фаворитка я імператора чи коханка графа… Але ось заміжжя… Перспектива бути поруч із чоловіком, який тобі дуже дорогий, у якого ти… закохана і знати, що він бачить у тобі лише тінь минулого? Така перспектива лише завдавала біль. Що ж… у такому разі треба придушити свої почуття, не дати їм розцвісти з новою силою. І рухатись уперед. Адже я ніколи і не мріяла про кохання.

— Як звали Вашу дружину? - спитала я, нарешті, наважившись і подивившись йому в обличчя.

Він довго ковзав поглядом по моєму обличчі, а потім глибока складка з'явилася на його переніссі.

— Я не пам'ятаю.

Я іронічно посміхнулася.

— Невже? Вирішили не травмувати мене ще сильніше?

— Я… справді не пам'ятаю.

— Але ж пам'ятаєте, як вона виглядала? - все ще посміхаючись, промовила я.

Але по тривозі в його очах і на обличчі, що раптово змінилося, я  зрозуміла, що граф не жартує. Він теж дуже неприємно здивований своїми словами?

Чоловік здавався повністю збентеженим. Він пройшов назад усередину кімнати і сів на край ліжка.

— Ви справді не пам'ятаєте її ім'я? - вже серйозніше запитала я.

— Ні. Я знаю… я знаю, хто вона, я знаю її ім'я, але… я не пам'ятаю. Як я можу не пам'ятати її ім'я? – у серцях вигукнув чоловік. У його голосі я почула натяк на паніку.

Я підійшла до нього і сіла поряд.

— У Вас залишилися її портрети, листи, що-небудь?

— Так. Збереглися у будинку і навіть тут у моєму кабінеті.

Він рвонув із місця, а я поспішила за ним слідом. Людина, яка нехай навіть двадцять років тому втратила кохану людину, не могла просто так взяти і забути її ім'я. Знаючи, наскільки сильно граф кохав свою дружину, в таке взагалі було складно повірити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍