Читати книгу - "Б’юсь об заклад, моя?, Рошаль Шантьє"

Дурними порівняннями в батьківській промові я намагалася себе відволікти. Ситуація, насправді, досить моторошна і сказати, що я не злякалася – означало збрехати, а брехню я не люблю. З огляду на те, що знаю я набагато більше батьків. Спочатку повідомлення, після записки, тепер фарба. Чи далеко від фарби на паркані до кислоти в обличчя? У детективах ні, а в реалі? А де взагалі дістають кислоту?

Не можна ж прийти в аптеку та сказати: «Дайте кислоту будь ласка. Мені треба дівчині одній в обличчя бризнути».

І у відповідь: «Ось, будь ласка. Одну секунду, зачекайте чек. Грошей не треба, ми сьогодні просто так роздаємо».

— Я відвезу тебе особисто, — звучить по-батьківському суворо, як тільки роблю крок на кухню.

— Ее... Доброго ранку. Спасибі, татуню, але за мною вже їде Макар, — недоречно махаю рукою. Мені трохи незручно. Виходить, що я нібито обираю між татом і Вітровим, хоча це зовсім не так і взагалі дурна думка! Кажу ж, від учора сама не своя.

— А, Макар? Добре, — киває він і знову береться на чашку із чорним напоєм.

— Мама ще спить? — питаю, тицяючи на кнопку кавомашини і стаю поряд в очікуванні.

— Збирається, зараз прийде, — коротко відказує і знову мовчить. Я розумію, що він у своїх думках. Не потрібно займатися езотерикою, щоб здогадатися в яких.

Мама входить за кілька хвилин. Вона теж збуджена, а це тільки ранок. Отакої...

Вчора я не намагалася дізнатися, про що тато говорив з поліцейськими наодинці, недоречно це було, чекала сьогодні, і теж повз. Цікавість точить свої зуби, а я запихаю її глибше. Нікому не буде краще від цих запитань зараз.

Не знаю, чи поривався приїхати Владик, але тато абсолютно точно йому дзвонив. Розмова тривала не більше семи хвилин, з кабінету батько вийшов непроникним. Не промовивши жодного слова, він сів за стіл і взявся за приладдя. Мама не ставила запитань, я теж. Влад не з'явився і більше я не хотіла знати. Вчинки говорять набагато більше слів. Якщо не вважав за потрібне приїхати, яка різниця, що він сказав?

Макар під'їжджає, коли мені нестерпно хочеться вийти з дому. Жахлива атмосфера мовчання душить і забирає занадто багато сил. Скроні починають пульсувати, і я непомітно для сім'ї, коли вони виходять із кухні, беру із собою нурофен. Не хочу хвилювати їх. Вип'ю дорогою в машині, бо весь день проведу в прострації.

Я виходжу, побажавши гарного дня мамі, і тільки повертаюся до батька, проте той виходить мене провести. Складається абсолютне відчуття, що відбувається щось дуже велике і серйозне, а я як бовдур – погоджуюсь незрозуміло з чим. Гаразд.

— Як справи, моя прекрасна? — запитує Макар навмисне веселим голосом, коли вітання, напуття та прощання між татом і Вітровим дотримано, і ми від'їжджаємо від двору.

— Дивно, — зізнаюся охоче. Тому що я втомилася мовчати. Мовчання мені в принципі не властиве, — батьки як у воду опущені і я між ними. Намагаюся не ляпнути зайвого, тримати дистанцію і дізнатися більше.

На останній фразі Вітров посміхається, явно вказуючи на мою балакучість. От же ж! То гаразд, чого вже там, якщо це правда.

— Думаю, їм потрібно самим у всьому розібратися спочатку. Важко бути у незнанні самому, ще й роз'яснювати іншим.

— Мабуть, ти маєш рацію, — погоджуюсь, але легше не стає.

Передчуття не відпускає, думки заважають. Лізу в сумку за пластинкою.

— Макаре, є вода?

— Ага, візьми в бардачку, — не відриваючи від дороги погляду каже він.

Дотримуюся вказівки і дивуюся тільки пачці презервативів, але значення не надаю. Адже в нього і до мене було життя. Запиваю таблетку і дивлюся у вікно. Розмовляти не хочеться. Хочеться під ковдру.