Читати книгу - "Смілла та її відчуття снігу"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я їду потягом до станції Люнґбю, а звідти автобусом. Якоюсь мірою все — так само, як і колись, у сімнадцять років. Здається, що відчай повністю паралізував тебе, але ні — цього не відбувається, він концентрується в темній точці десь усередині тебе, змушуючи решту системи функціонувати, змушуючи тебе робити конкретні справи, які, можливо, і не такі вже важливі, але які тримають тебе в тонусі, гарантуючи, що ти все-таки якимсь чином живеш.
Між будинками лежить сніг завтовшки з метр, розчищені тільки вузькі доріжки.
Центр еволюційних досліджень ще не повністю обладнаний. У приймальні встановлено конторську стійку, але вона закрита зверху, бо фарбують стелю. Я пояснюю, що саме я розшукую. Одна з жінок питає, чи замовлено у мене комп’ютерний час. Я відповідаю, що ні. Вона хитає головою, бібліотека ще не відчинена, а архів міститься в UNIC — Данському обчислювальному центрі науки та освіти, комп’ютерній мережі вищих навчальних закладів, закритій для зовнішнього користування.
Якийсь час я тиняюся між будинками. Коли я вчилася в університеті, я кілька разів бувала в цьому місці. У нас тут проводилися заняття з топографічної зйомки. За цей час усе змінилося. Стало суворішим і чужішим, ніж я це пам’ятаю. Або ж справа в холоді. Чи в мені самій.
Я проходжу повз будинок обчислювального центру. Двері зачинені, але, коли виходить група студентів, мені вдається увійти. У центральному залі стоїть з півсотні терміналів. Якийсь час я чекаю. До залу входить літній чоловік, і я йду слідом за ним. Він сідає, а я стаю за його спиною й уважно спостерігаю. Він мене не помічає. Просидівши годину, він іде. Я сідаю за вільний термінал і натискаю на клавішу. Комп’ютер вимагає: Log on User ID.[19] Я набираю LTH3, як це робив літній чоловік. Комп’ютер відповідає: Welcome to: Лабораторія технічної гігієни. Your password?[20] Я набираю ЙПБ. Як і літній пан. Комп’ютер відповідає: Welcome Mr. Єнс Пітер Брамслев.
Коли я набираю: Центр еволюційних досліджень — комп’ютер пропонує мені меню. Один із пунктів «Бібліотека». Я набираю ім’я Терк Вид. Є назва тільки однієї праці. «Гіпотеза про винищування підводного життя в полярних морях у зв’язку з подією, описаною Альваресом».
Стаття на ста сторінках. Я гортаю їх. Хронологічні таблиці. Фотографії скам’янілостей. Ані їх, ані текст під малюнками розібрати неможливо через низьке розділення екрана. Різні криві. Кілька геологічних карт-схем сучасної Девісової протоки в різні моменти її становлення. Усе здається однаково незрозумілим. Я натискаю на клавішу, щоб потрапити в кінець.
Після довгого списку літератури йде дуже коротке резюме статті.
«В основу статті покладено тезу, висунуту в 1970-ті роки фізиком, лауреатом Нобелівської премії Луї Альваресом, про те, що вміст іридію в глинистому шарі між відкладеннями крейдового і третинного періодів у районі Губбіо в Північних Апеннінах і під Стевнс Клінт у Данії надто великий, щоб пояснюватися чимось іншим, окрім як падінням дуже великого метеорита.
Альварес виходить з того, що падіння відбулося 65 млн років тому, що метеорит був від 6 до 14 км у діаметрі і що він вибухнув при падінні, вивільнивши енергію, рівну 100 млн мегатонн тротилу. Хмара пилу, що утворилася в результаті, повністю закривала сонячне світло щонайменше протягом кількох діб. У цей час порушилося кілька харчових ланцюгів. У результаті більша частина морського й підводного життя загинула, що у свою чергу мало наслідки для великих м’ясоїдних і травоїдних тварин. У статті — на основі зроблених автором знахідок у Баренцовому морі і в Девісовій протоці — розглядається можливість того, що виниклим в результаті вибуху радіоактивним випромінюванням можна пояснити деякі мутації серед морських паразитів у період раннього палеоцену. Розглядається також питання про те, чи можуть ці мутації пояснити масове вимирання великих морських тварин».
Я знову гортаю назад. Мова чітка, стиль ясний, він не залишає сумнівів. Та все ж здається, що шістдесят п’ять мільйонів років — це дуже давно.
Уже стемніло, коли я сідаю на потяг, щоб їхати назад. Вітер несе з собою легкий сніжок — pirhuk. Моя свідомість реєструє це, неначе я перебуваю під анестезією.
У великому місті починаєш особливим чином дивитися на світ навколо себе. Сфокусований, випадково вибірковий погляд. Якщо роздивляєшся пустелю або крижану поверхню, то дивишся інакше. Деталі вислизають з фокуса заради цілого. Такий погляд бачить іншу реальність. Якщо таким чином дивитися на обличчя, воно починає розчинятися в змінному ряду масок.
Для такого погляду хмара пари від дихання людини, та пелена охолоджених крапель, яка за температури нижче восьми градусів Цельсія утворюється у видихуваному повітрі, не просто спостережуване на відстані до 50 сантиметрів від рота явище. Це щось складніше — зміна структури простору навколо теплокровної істоти, аура незначних, але очевидних температурних зрушень. Я бачила, як мисливці стріляють зайців-біляків зимової беззоряної ночі з відстані двісті п’ятдесят метрів, прицілившись тільки в хмарку навколо них.
Я не мисливець. І всередині себе я занурена в сон. Можливо, я близька до того, щоб здатися. Але я відчуваю його на відстані п’ятдесяти метрів — до того, як він може почути мене. Він чекає між двома мармуровими колонами, які стоять обабіч воріт, що ведуть від Странваєн до сходів будинку.
У районі Нерребро люди можуть стояти на розі вулиці і в підворіттях, там це не має ніякого значення. На Странваєн це не нормально. До того ж я стала надчутливою. І я струшую з себе бажання здатися, роблю кілька кроків назад і опиняюся в саду сусідів.
Я знаходжу дірку в огорожі, як я багато разів робила в дитинстві, пролізаю всередину і чекаю. За кілька хвилин я бачу другого. Він розмістився біля рогу будиночка воротаря, там, де під’їзд до будинку робить поворот.
Я йду назад, до того місця, звідки можу підійти до дверей кухні під таким кутом, щоб бути непомітною для них обох. У темряві вже майже нічого не видно. Чорна земля між трояндами тверда як камінь. Басейн для птахів оточений великим заметом.
Рухаючись уздовж стіни будинку, я раптом несподівано розумію, що мені, якій раніше так часто ввижалося переслідування, можливо, до цього моменту і не було на що особливо скаржитись.
Моріц сидить один у вітальні, я бачу його через вікно. Він сидить у низькому дубовому кріслі, стискаючи його ручки. Я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смілла та її відчуття снігу», після закриття браузера.