Читати книгу - "Час бою (болю), Соломія Даймонд"

35 глава

*Аліна

Мама, мама, мама…

Це слово звучало в моїй голові останні 15 хвилин, за які до місця злочину вже встигли приїхати поліціянти, а я все непорушно сиділа поруч з трупом жінки й намагалася усвідомити все, що трапилося. Давид пробував мене заспокоїти й поговорити зі мною, але це було марно.

Я вмить після повідомлення Аль Капоне. Мої думки потрохи зжирали мене зсередини. Я тремтіла, але геть не від дощу, який почав накрапати.

Все життя я мріяла мати сімʼю. Я уявляла воззʼєднання зі своїми батьками. Однак, на підсвідомому рівні я знала, що це лиш мої мрії. Чесно кажучи, то я вже давно втратила надію побачити їх. Та й навіщо? Ми з братом були їм не потрібні.

У дитинстві я плекала надію про те, що вони опамʼятаються й заберуть нас назад. Я зовсім не памʼятала й не знала цих людей, але хотіла вірити в те, що в них є бодай крапля совісті, яка не дозволить їм так жорстоко вчинити зі мною та Святом.

А втім, все це втратило сенс тоді, коли мені виповнилося 10. Як сьогодні памʼятаю, що я сиділа на своєму ліжку, а Святослав стояв переді мною з гарним тортом, политим рожевою глазурʼю. Я пищала від радості, коли побачила такий гарний подарунок. Ще досі навіть гадки не маю де брат його знайшов. Коли він сказав загадувати бажання, я заплющила очі й промовила:

«Хочу, щоб наші батьки повернулися по нас і забрали додому».

Після цього я розплющила повіки й побачила розчарований вираз обличчя Свята.

«Наші батьки померли декілька років тому. Вибач, Алінко. Я не хотів тебе засмучувати…»

Пізніше я змирилася з тим фактом, що їх більше немає, а тут як грім посеред ясного неба зʼявляється мертве тіло моєї матері. Виходить, що брат знову мені збрехав. Ким був Святослав насправді? Чому він стільки всього приховував від мене? Як же складно повірити в усе це.

Поліціянти обертають жінку лицем вгору і я скрикую. Попри велику кількість крові я впізнаю це обличчя. Частинки одного пазлу складаються в одне ціле і я бачу повноцінну картину.

— Це та сама жінка, на яку я кричала у день похорону Свята. А ще… Коли я прокинулася в палаті, то теж бачила її. Мені таки не привиділося, — озвучую свої думки вголос.

Виходить, вона постійно була поруч, а я просто не помічала її. Тепер, коли я могла детальніше роздивитися її обличчя, то помітила схожість між нами. У неї такого ж кольору очі, як у мене і волосся також світле. А ще я помітила, що в неї на лівій руці є така ж родимка, як і в мене.

Я геть не розуміла, чому вона стільки часу мене переслідувала. Навіщо їй це? Невже вона хотіла признатися в тому, що вона моя мати та налагодити стосунки? Мабуть, це лиш плід моєї фантазії, а в реальності їй було щось потрібно від мене. Жаль, що я так і не дізнаюся відповідей на свої запитання, бо вона вже мертва.

— Вона померла від вогнепального поранення, — звернувся до мене поліціянт. — Прийміть мої співчуття, — додав він. Я піднялася з болота, яке утворилося через дощ і присіла на лавку. Давид мовчки сів поруч зі мною і почав витирати серветками мої брудні коліна.

— Святе, як ти міг так жорстоко вчинити зі мною? — шепочу я в бік хреста, на якому вигравіювані його ініціали. Спочатку приховав від мене кохану та її вагітність, а тепер рідну мати. — Підлий брехун. — Мене наповнює лють на ненависть. Від цього я напружуюся і в мене починає сильно боліти голова. — Скільки ще бридких скелетів я дістану з твоєї шафи?

— Алю, він хотів як краще для тебе, — озивається Білінський. Мене дратують його слова. Це ніяк мене не заспокоює.

— Ніхто не може знати краще, ніж ти сам. Свят вчинив егоїстично. — Я відчуваю себе якимось криміналістом, який розплутує дуже складну справу. — Ти теж про все знав? — Давид мовчить і від цього я починаю іронічно сміятися. Поліціянти зиркають один на одного, а потім продовжують свою роботу. Мабуть, вони вже звикли, що кожен реагує на смерть по різному. У когось це сльози, у когось сміх, а хтось просто втрачає дар мови й тоне у власних переживаннях. — Все навколо — суцільна брехня. — Моєму розчаруванню просто немає меж.

— Аліно, я можу все пояснити. Тільки вислухай мене. — Ці клішовані фрази змушують мене відчувати себе героїнею якоїсь драми. Надіюся, це буде останній дубль, бо більше моя нервова система не витримає цієї постійної напруги.

— А який у цьому сенс? Я терпіти не можу брехні!

Аль Капоне вбив мою матір за те, що я його не послухала. Він чітко дав зрозуміти, що це не гра. За кожен промах я платитиму життям близьких.

У мене залишився лише Білінський, який теж був частинкою цієї заплутаної справи. Я дуже сильно злилася на нього, бо Свят йому точно все розказав, а він від мене це приховував не один місяць. Однак, навіть попри це я все ще кохала його й до біса сильно боялася втратити.

— Просто йди, Давиде, — тихо кажу, щоб почув лише він. Проводжу долонями по лиці й бачу, що на пальцях залишаються сліди від макіяжу. Перша частина дня була така радісна та незабутня. Невже все не могло так добре й закінчитися?

— Що? Ні. Я не покину тебе. — Він намагається мене обійняти, але я відсуваюся від нього. Мені зараз не солодко і я потребую його підтримки, але попри це не можу залишатися егоїсткою. — Повертайся назад у Словенію. Ти вже давно виконав прохання мого брата й можеш бути вільний. Тут тебе більше нічого не тримає, — промовляю я, намагаючись стримати свої емоції.

Тільки не плач… Тільки не плач… Тільки не плач, Аліно…

— Мене тримаєш тут ти і кохання до тебе. Я ніколи тебе не покину, чуєш? — Чую… А втім, Аль Капоне також. Цей підлий псих безперечно десь поруч ховається й зловтішається над нашим горем. — Ти можеш злитися, кричати, втікати, але знай, що від цього я нікуди не дінуся, Аліно. Я буду поруч не зважаючи ні на що. — Тепер я усвідомлюю, що Білінський не відступить. Я дорожча для нього за власне життя. Думка про це викликає в мене сльози, бо мені не хочеться стати причиною ще однієї смерті. — Ходи сюди.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍