Читати книгу - "Князівство Трояндового Хреста, Марчін Швьонтковський"

що нічого цього не станеться. Їм вдалося без проблем перетнути погано охоронювані вали, але вони ще не дійшли до околиць міста, коли побачили, що на вулицях не вщухає гамір, спричинений їхньою втечею. Вони могли лише спостерігати, як по той бік Майну з'являлися все нові й нові загони розенкрейцерів та вирваних з ліжок цивільних зі смолоскипами та ліхтарями.

– Трясця його матері, – вилаявся Шенк. – Я думав, що це займе у них більше часу.

– Скільки трупів ти залишив після себе?

– Півтора.

– Я б так і сказав: дивно, що так коротко. Слухай, не треба про це думати, треба забиратися звідси. Поїдемо в Гемюнден, де ми навесні зіткнулися з монахами. Там перейдемо річку і пересидимо десь, поки все не заспокоїться. Ти знаєш, як втекти за межі Ковпака?

Це слово прозвучало дивно у вухах Шенка, який вже звик до того, що всі називали Ковпак "бар'єром".

– Знаю, але для цього нам потрібен мінерал, який є тільки в Андреае.

– Гаразд, про це ми потурбуємося пізніше. А зараз – пішли! Зможеш піти?

Він міг, з проблемами, але міг. Щойно вони дісталися гаїв, що оточували місто, і шум, який нісся по річці, вщух, вони зробили імпровізовану милицю, Шенк також знову одягнув свою перев'язь. Приятель розсміявся з цього видовища.

– Ну, тепер ти схожий на справжнього каліку. Ходімо.

– Ходімо.

Вони рушили вздовж річки. Сюди вела вузька стежка, якою зазвичай місцеві селяни носили дрова з лісу, тому йти було непогано, незважаючи на темряву і холод родом з вивернутого навиворіт пекла. Молодий найманець чув, як скрегоче зубами Сойка, прикритий лише тонким плащем, зірваним з убитого охоронця. Він і сам замерзав. Як би там не було, але це був, мабуть, останній суттєвий мороз перед весною. Їх рятувало лише те, що вони йшли швидко.

– Слухай, Шенк, чому б нам не розпалити вогнище? – Сойка зламався, пройшовши кілька кілометрів.

– У тебе є кресало?

У нього не було. Найманці лаялися під носом і, не маючи іншого вибору, пішли далі. Розтягнута щиколотка Шенка з кожним метром важила все важче. Видихнута пара осідала на бровах. Ставало дедалі холодніше. Їхні кроки ставали коротшими, як і дихання.

– Це все марно, – нарешті прохрипів Сойка. – Ми тільки даремно витрачаємо наші сили.

Юнак лише кивнув у відповідь.

Вони швидко викопали ямку в лісовій підстилці і відламали з десяток гілок з ялини, що росла неподалік. Лягли в яму, встелену хвоєю, і накрилися гілками. Не для маскування, а для тепла. Міцно обійнялися. Плащ Сойки був достатньо великим, щоб накрити їх обох. Від цього їм стало трохи тепліше, але вони все одно тремтіли так, що зуб на зуб не потрапляв.

– Шенк? – прошепотів Сойка за кілька дюймів від вуха свого друга.

– Гмм?

– Дякую, що прийшов за мною.

– Немає за що.

Запала тиша. Через деякий час її знову порушив Лоренц.

– Думаєш, ми виберемося з цього?

– Впевнений, що виберемося. Завжди вдавалося.

Коли вони прокинулися вранці після короткого, переривчастого сну, у Шенка було відчуття, що, по-перше, він не зможе встати, а по-друге, що ніколи більше не зігріється. Сойка виглядав як сім лих: з підбитими очима, обмерзлий, в одній сорочці, поверх якої був накинутий добутий в тюрмі плащ. До того ж, після цієї жахливої ночі він почав сильно кашляти. Шенк дивився на нього з тривогою. Чоловіки відчували голод. Єдиним плюсом ситуації було те, що зі сходом сонця ставало тепліше.

На іншому березі річки вони побачили руїни замку Равенсбург, а це означало, що вони пройшли щонайбільше третину з понад тридцяти кілометрів, які їм потрібно було подолати. Задихаючись і кашляючи, вони йшли далі, переставляючи ногу за ногу. Холод і справді забрав у них волю до боротьби і рішучість, тому марш став нестерпно повільним. Наче цього було недостатньо, вони не пройшли й кілометра, коли натрапили на двох селян, які ловили рибу сіткою. Побачивши чоловіків, селяни закричали в унісон і в паніці кинулися в протилежний бік, покинувши і сітку, і рибу. Найманці перезирнулися.

– Думаєш, вони вже знають? Серйозно?

– Чесно? У цьому сраному місці все можливо. Але це можна було б зробити і без магії, достатньо, щоб кур'єр приплив човном. Нам, мабуть, треба обійти Зеллінґен.

– Нам потрібні барахло, вогонь, їжа.

– Знайдемо якусь самотню хатину.

Вони загорнули кілька рибин, яку покинули селяни, у шматок березової кори і пішли на південь, щоб оминути велике село, яке було трохи перед ними. Близько полудня вони натрапили на хатинку смолокурів. Скориставшись перервою, яку зробили робітники, вони поцупили ковдру з паркану, що висіла там, і взяли зі стосу, що повинен був стати деревним вугіллям, невелике поліно з жаром, від якого трохи далі розпалили вогнище. Чоловіки зігрілися і засмажили рибу, яку їли пальцями прямо з паличок. Це, безумовно, покращило їхнє самопочуття, необхідність робити крук і уникати будівель вже не була такою гнітючою. На жаль, у них не було можливості взяти з собою жару, тому вони з жалем покинули багаття.

– Знаєш, Шенк, – заговорив Сойка, – на якусь мить мені здалося, що я шкодую про те, що пішов з тобою до Вільгельма, але це неправда. З тобою було добре служити, ти такий же хлоп, як і я, і хороший солдат.

Спантеличений Шенк не знав, що відповісти.

– Дякую, мені теж з тобою, – просто сказав він.

– Але знаєш, що було найкраще? Що на якийсь час ми стали кимось, розумієш? Не гарматним м'ясом, а офіцерами. Нам платили золотом, ми могли пересуватися, пити і їсти. І командувати. Мені подобалося віддавати накази, шкода, що це прийшло так пізно. Раніше я думав, що загину молодим десь у бою, а тут мені вже п'ятдесят, можете собі уявити? Мені пощастило більше, ніж більшості моїх товаришів. Краузе, наприклад.

– Сумуєш за ним?

– Не знаю. Для мене він був товаришем, начальником, а не батьком, як для тебе, тому, мабуть, менше, ніж ти. Але дозволь мені сказати, що відтоді, як ми прийняли тебе у Брауншвейгу, він завжди говорив про тебе добре і шанобливо, а він мало кого поважав.

– Я був абсолютно шокований, коли прийняв від нього командування, – Шенк посміхнувся.

– Це добре відомо. Вибач, що я тебе тоді виставив, але