Читати книгу - "Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проскочивши попри тіток, я скотився донизу на поверх начальства і навшпиньки прокрався до мармурових сходів (кабінет Сатала знаходився буквально за пару кроків від них, навіть двері було видно, але пронесло). А тепер, дьору звідси, поки любий вчитель не прибив мене на смерть!
Старший координатор прийшов до Бера в кінці дня, чорний і страшний, як невпокоєний небіжчик, з сомнамбулічною точністю відшукав за тумбочкою недопиту пляшку віскі і почав набулькувати її вміст в чайне горня. Про можливість викликати підлеглого по телефону Саталл чи то забув від злості, чи то вирішив перед розмовою пройтися, дати роздратуванню трохи охолонути.
— Де цей підар малолітній? Він мав був сьогодні зайти, — Сатал перекинув собі велике горнятко, ніби в раковину вилив.
Паровоз поморщився: п’яний чорний маг — це якраз те, що він мріяв заполучити собі на свято.
— Він заходив, до мене.
І ти його відпустив?!
— Ні, відправив у відрядження, — Паровоз вирішив, що складні логічні конструкції зараз будуть недоречними.
— Це ж куди?
— У Михандрів.
Сатал підозріло прищурив майже тверезі очі:
— А звідки ти знаєш про Михандрів?
— З досьє. У нього там брат.
— А-а! — Сатал з задоволеною фізіономією відкинувся на спинку крісла, зразу втративши бойовий запал.
Прийшла черга Бера підозріло щуритися:
— Щось не так?
— Нічого, — маг енергійно відмахнувся, ледве не збивши на підлогу порожню пляшку, — я… ні, краще ти подзвони їм завтра і попередь, що їде наш співробітник. Хай зустрічають.
— А чи варто? — засумнівався Паровоз, підозрюючи, що в цьому всьому є якась непересічна підступність.
— Варто! — з п’яною безапеляційністю виголосив Сатал. — Мені після свят у столицю їхати, хай хоч Аксель буде на моєму боці. Йому був потрібен маг? Ми послали кращого! — Координатор голосно гикнув і з деяким зусиллям вимовив: — Конфіденціально!
Паровоз прикинув, скільки алкоголю зараз в Саталі в перерахунку на одиницю маси, і вирішив, що ще хвилин на п’ять начальника вистачить, а потім доведеться тягнути його в комірчину вартових і влаштовувати на ніч.
— А хлопець впорається?
Сатал замислено посопів:
— Я з білими не можу, вони мене з себе виводять. Фатун — той, взагалі, того… А в нашого студента брат — білий? Во! То шо треба! Раз брата в дитинстві не убив, значить дасть собі ради.
Глава 27
Захищений магією від будь-якої непогоди трансконтинентальний експрес виглядав так, ніби тільки що викотився з паровозного депо, ніби і не було на його шляху вигладжених соленим вітром околиць столиці, хурделиць континентальної частини Інгерніки, стрімкого руху і змінюючих одне одного сонця, дощу, і морозу. На фоні трав’янистих пагорбів Полісанту потяг нагадував красиву дитячу іграшку, лише крихітні людські фігурки, що метушилися коло вагонів, дозволяли зрозуміти його істинний розмір. Наймані екіпажі уже збирали урожай новоприбулих і везли його крізь пагорби туди, де гостро блищало плесо величезного озера. Михандрів готовий був радо прийняти мандрівників, втомлених від снігу і морозів, а експрес полинув далі, в обійми вологих тропіків Південного Узбережжя.
— Ганьба, яка ганьба! — бідкався пристойно вдягнений джентльмен зі значком «30 Років у Поліції», який йому, очевидно, дістався у спадок.
— Не переймайтеся, сер, — звично втішав начальника вусатий шофер. — Ви не винні! Черговий по станції ввів нас у оману.
— Ах, Альфреде, я міг би помітити його сам, своїми очима, якби хоч трохи дивився навколо!
З цим шофер не став сперечатися. Єдина на цілий Михандрів машина, бадьоро пчихаючи димом, котилася кривими вуличками. Правда, не надто швидко, оскільки містерові Кларенсу неодмінно треба було обмінятися вітаннями з усіма зустрічними, а їх напередодні новорічних свят у місті було немало.
— О, містере Лумане!
— … дядечку Баррі.
— … матусю Мелоні.
— Зі святом, дідусю Фесторе!
Половину мешканців Михандрова Кларенс знав з дитинства, а з другою половиною знаходився в родинному зв’язку. Якби на єдиному в місті поліцейському не було його знаменитого значка, то поїздка закінчилася би майже одразу — тоді з кожним зустрічним необхідно було ПОГОВОРИТИ.
— Уже третя година, — шофер намагався вирозуміти начальника (він був вільнонайманим працівником, а додаткова робота на свята понад норму не оплачувалася), — скоро Новий Рік, чи не варто нам краще пошукати нашого гостя завтра?
— Ти не розумієш, Альфреде! Чорні маги дуже легко ображаються. Ми не зустріли його, а що, якщо йому не дадуть кімнату через його собаку?
— Мені здається, сер, що чорний маг зуміє за себе постояти.
— Цього я і боюся!
Шофер спробував приховати важке зітхання за шумом двигуна, але от машина добралася до перехрестя, і її довелося заглушити: напрямок треба було вибрати тут, він не міг дозволити собі поїхати не тою дорогою — можливості розвернутися на вузьких вуличках просто не було.
— Здрастуйте, матусю Тішо! — покликав Містер Кларенс сухеньку бабусю в чепчику зі стрічками, яка дріботіла кудись з товстеньким згортком у руках. — Чи не бачили ви десь недавно незнайомця з собакою?
— Так, так! — запосміхалася, зрадівши увазі важливої людини, матуся Тішо. — Вони поїхали в пансіон мадам Паркер.
— Спасибі вам, — мило посміхнувся містер Кларенс, і Альфред одразу ж натиснув на гас — втратити півгодини на розмови з охочою до балачок старенькою йому зовсім не хотілося. Але його зусилля пішли на марно. На той момент, як вони вирулили з міста і дісталися до затишного двоповерхового особняка мадам Паркер, гостя там уже не було.
— Молодий чоловік залишив речі і пішов, — посміхнулася господиня пансіону, дебела жінка середніх років з блискітками на волоссі (старший син привіз з собою на свята її найстаршого внука), — не сказав, куди. Якби я знала, що це важливо…
— Нічого страшного, мадам, всі наші справи почекають до завтра! — рішуче взяв справу в свої руки Альфред. Помітивши, що начальник хоче щось заперечити, він швидко додав: — Сер, я думаю, маг пішов у свої особистих справах, і йому не сподобається, коли ми почнемо його переслідувати.
— Так, тут ти правий, мій друже, — капітулював містер Кларенс, — нічого не поробиш, нам доведеться повернутися сюди завтра. Мадам Паркер, я на вас покладаються! Наш гість не повинен відчувати ніяких незручностей.
— Не майте в цьому ні найменшого сумніву. З Новим роком! — господиня кокетливо посміхнулася Альфреду і повернулася до будинку до своїх гостей.
Зблизька школа-інтернат міста Михандрова вражала: філігранно викінчений орнамент на чавунних воротах (тепер так робити не вміють), сильно зачаровані олійні ліхтарі (ще не всякі електричні так яскраво світять), великі світлі корпуси, власна пристань, парк, який в Редстоні не зміг би собі дозволити навіть дядько Чвертки. З дороги я бачив мощені доріжки, які бігли вдалину, дерева в
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова», після закриття браузера.