Читати книгу - "Смертниці"

у Пентагоні й ЦРУ. Це людина, призначена особисто президентом.

— І тепер він мій. І я його скину.

Подзвонили в двері. Джейн здригнулася, підняла голову.

— Не лякайтесь, — сказав Лукас, підводячись. — Це, певно, мій сусід. Я пообіцяв годувати його кота на вихідних.

Попри це, Джейн сіла на край крісла, дослухаючись, поки Лукас відчиняв. Привітався звично:

— Привіт, заходь.

— Усе під контролем? — запитав чоловічий голос.

— Так, відео подивилися.

Ось тоді вона мала б зрозуміти, що щось не так, однак спокійний голос Лукаса її роззброїв, заспокоїв, створив відчуття безпеки в цьому домі, у його компанії. Гість увійшов до вітальні. У нього було коротко стрижене біляве волосся й могутні накачані руки. Навіть побачивши пістолет у його руці, Джейн не до кінця зрозуміла, що сталося. Повільно підвелася, серце калатало аж у горлі. Вона розвернулася до Лукаса, а він тільки й стенув плечима на її ошелешений зрадою погляд. Глянув, мов кажучи: «Вибач, так уже воно працює».

Білявий чоловік оглянув кімнату, зосередився на Реджині, яка міцно спала між диванних подушок. Він наставив на немовля зброю, і Джейн відчула укол паніки, гострий, мов ніж у серце.

— Ані слова, — сказав він їй.

Точно знав, як контролювати її, як знайти найвразливішу материнську точку.

— Де шльондра? — запитав у Лукаса.

— У туалеті. Я її приведу.

«Надто пізно намагатися попередити Мілу, — подумала Джейн. — Навіть якщо я закричу, вона не матиме шансів утекти».

— Тож ти — коп, я про тебе чув, — сказав блондин.

Коп. Шльондра. Він хоч знав імена жінок, яких збирався вбити?

— Мене звати Джейн Ріццолі, — сказала вона.

— Не те місце не в той час, детективе.

Він знав її ім’я. Звісно ж, професіонал має таке знати. Він знав достатньо, щоб триматися на поважній відстані від неї, так далеко, щоб відреагувати на будь-який її рух. Навіть без зброї такого просто не здолати. Його постава, те, як тихо й дієво він перебрав контроль, сказали їй, що без зброї вона проти цього чоловіка не має шансів.

Але зі зброєю…

Джейн глянула на підлогу. Де, у біса, вона лишила торбу? За диваном? Не видно було.

— Міло? — гукнув під дверима вбиральні Лукас. — У тебе все гаразд?

Реджина раптом здригнулася й заплакала, наче зрозуміла, що щось не так. Що її мати в небезпеці.

— Я її візьму, — сказала Джейн.

— Їй і там непогано.

— Якщо не взяти її на руки, вона почне верещати. А верещить вона голосно.

— Міло? — Лукас уже гатив у двері. — Відімкни двері! Міло!

Реджина передбачувано завила. Джейн подивилася на блондина, той нарешті кивнув. Вона взяла маля на руки, але обійми, схоже, ніяк не заспокоїли Реджину. «Вона відчуває, як калатає в мене серце. Відчуває мій страх».

У коридорі пролунало грюкання, тоді Лукас вибив двері. За мить убіг до вітальні, розчервонілий.

— Вона втекла.

— Що?

— Вікно у ванній відчинене. Певно, вибралася.

Білявий тільки плечима стенув.

— То знайдемо її потім. Йому насправді потрібне відео.

— Воно в нас.

— Ти певен, що це остання касета?

— Остання.

Джейн витріщилася на Лукаса.

— Ти знав про запис.

— Знаєш, скільки непроханого сміття надсилають репортерам? — спитав він. — Скільки любителів теорій змови та психів-параноїків відчайдушно прагнуть публіки, яка їм повірить? Я написав одну колонку про «Баллентрі» й раптом став найкращим другом для всіх Джозефів Роуків цієї країни. Усіх ненормальних. Вони думають, що розкажуть мені про свої марення — і далі їхні історії розкопуватиму я. Я стану для них і Вудвордом, і Бернстайном[3].

— Так воно й мусить бути. Це робота журналіста.

— Ти знаєш заможних журналістів? Якщо забути про поодиноких суперзірок, скільки імен назвеш? Насправді аудиторії начхати на правду. Ну, спалахне на кілька тижнів загальний інтерес. Кілька передовиць про скандал: «Директора Служби національної розвідки звинувачують у вбивстві». Білий дім висловить належне занепокоєння, Карлтон Вінн визнає свою провину, і все скінчиться так само, як і всі інші вашингтонські скандали. За кілька місяців усі про це забудуть. А я повернуся до своєї колонки, виплачуватиму кредит за будинок і водитиму все ту ж побиту життям «Тойоту». — Він похитав головою. — Коли я подивився касету, яку мені лишила Олена, то зрозумів, що вона варта більшого, ніж Пулітцерівська премія. Я знав, хто мені за неї заплатить.

— Відео, яке тобі відправив Джо. То ти його отримав.

— І мало не викинув спочатку. А тоді подумав — біс із ним, подивимося, що там. Карлтона Вінна я одразу впізнав. І поки не зателефонував йому, він навіть не знав про існування цього відео. Думав, що просто ганяється за парою хвойд. А ситуація раптом виявилася значно серйознішою. І коштовнішою.

— Він був готовий з тобою домовлятися?

— А ти не була б? Знаючи, до чого може призвести оприлюднення цієї касети? Знаючи, що десь є інші копії?

— Ти справді думаєш, що Вінн дозволить тобі жити? Тепер, коли ти здав йому Джо та Олену? Йому більше нічого від тебе не потрібно.

Втрутився блондин:

— Мені потрібна лопата.

Але Лукас не зводив очей із Джейн.

— Я не дурний, — сказав він. — Вінн це знає.

— Лопата? — повторив білявий.

— У гаражі є, — відповів Лукас.

— То принеси.

Лукас пішов до гаража, і Джейн гукнула йому навздогін:

— Ти йолоп, якщо думаєш, що проживеш достатньо для того, щоб насолодитися відплатою. — Реджина в неї на руках замовкла, заціпеніла від материної люті. — Ти бачив, як ці люди ведуть гру. Ти знаєш, як помер Чарльз Дезмонд. Тебе знайдуть у твоїй ванні, і твої вени будуть перерізані. Або запхають тобі в горлянку пляшку фенобарбіталу й скинуть у затоку, як Олену. А може, цей тип просто всадить тобі кулю в голову — банально й елегантно.

Лукас повернувся з лопатою, передав її білявому.

— Ліс у тебе за будинком далеко заходить? — спитав чоловік.

— Це частина заповідника Блу-Гіллс. Простягається кілометри на два.

— Треба завести її подалі.

— Слухай, я не хочу цим займатися. Він тобі за це платить.

— Тоді мусиш подбати про її авто.

— Чекай. — Лукас нахилився за диван, дістав торбу з підгузками. Передав блондину. — Щоб і сліду її тут не лишилося.

«Мені дай, — подумала Джейн. — Дай мені мою кляту торбу».

Натомість блондин повісив її собі на плече й сказав:

— Ходімо до лісу, детективе, прогуляймося.

Джейн розвернулася, кинула на Лукаса останній погляд.

— Ти свою прогулянку теж отримаєш. Вважай, що вже труп.

На зоряному небі сяяв півмісяць. Тримаючи на руках Реджину, Джейн шкандибала крізь підлісок і молоді деревця, її шлях слабко освітлював ліхтарик блондина. Він був обачний, тримався на відстані, не даючи їй жодного шансу напасти. Вона й не могла — не з Реджиною в руках. Реджиною, яка прожила лише