Читати книгу - "Багряні ріки"

допомоги. Наша ж клініка обладнана новітніми електронними системами, які скеровують наших пацієнтів і попереджають про найменшу перешкоду… Собаки тут не потрібні.

Вийшовши надвір, Ньєман обернувся до будівлі зі світлими стінами, що мерехтіли під дощем. Від ранку він уникав візиту сюди через триклятих псів, яких тут не було. Він послав сюди Жуано лише через свій страх, через привидів, які валували тільки в його голові.

Комісар відчинив дверцята машини і сплюнув на землю.

Його примари коштували життя юному лейтенантові.

48

Ньєман їхав дорогою, що стрімко спускалася зі схилів Сет-Ло. Дощ посилився. Асфальт парував та іскрився у світлі фар. Час від часу на дорозі траплялися калюжі багнюки, що розбризкувалася під колесами машини з шумом невеличкого водоспаду. Ньєманові, що міцно стиснув кермо, ледве вдавалося вирівнювати седан, який постійно заносило до краю провалля.

Раптом у кишені задзвонив пейджер. Однією рукою комісар увімкнув його: на екрані світилося повідомлення від Антуана Реймса. Тою самою рукою Ньєман вихопив телефон і набрав із пам’яті номер. Щойно впізнавши голос, Реймс повідомив:

— Англієць помер, П’єре.

Ньєман, занурений із головою в розслідування ґернонської справи, спробував зосередитися на цій новині й оцінити її наслідки, але не зміг.

— Де ти зараз? — запитав начальник.

— В околицях Ґернона.

— Видано наказ про твій арешт. Теоретично тебе мали б узяти під варту, забрати зброю та покласти край твоїй кар’єрі поліціянта.

— Теоретично?

— Я розмовляв із Терпантом. Ваше розслідування тупцює на місці, і схоже на те, що буде ще гірше. До вашої діри злетілися всі журналісти. Завтра вранці Ґернон стане найвідомішим містом у Франції. — Реймс помовчав, а потім додав: — Тебе всі шукають.

Ньєман промовчав. Він пильно вдивлявся в дорогу, яка звивалася, немов угвинчуючись у завісу дощу, який, здавалося, закручувався в протилежному напрямку. Коловорот проти коловороту. Першим знову заговорив Реймс:

— Пьєре, ти готовий затримати вбивцю?

— Ще не знаю. Але повторюю: я вийшов на правильний слід. Я в цьому переконаний.

— Гаразд, тоді порахунки з тобою зачекають. Я з тобою не розмовляв. Ти зник, тебе не можуть знайти. У тебе є ще одна-дві години, щоб розгребти це лайно. Після цього я вже нічого не зможу зробити для тебе. Хіба допоможу знайти доброго адвоката.

Ньєман буркнув щось і вимкнув телефон.

Саме цієї миті фари вихопили з темряви машину, яка вискочила справа. Поліціянтові забракло якоїсь секунди, щоб зреагувати. Автомобіль із розгону врізався в праве крило його седана. Кермо вирвалося Ньєманові з рук, машину вдарило об скелю. Поліціянт заревів, силкуючись повернути собі керування. За якусь мить йому це вдалося, і він ошелешено глянув на другу автівку. Темний джип із вимкненими фарами готувався до нової атаки.

Ньєман дав задній хід. Масивний автомобіль здав і собі, а потім вильнув ліворуч, змушуючи поліціянта різко загальмувати. Ньєман знову рвонув уперед. Джип мчав тепер перед ним на повній швидкості, блокуючи дорогу. Номери його були заляпані болотом. Морально виснажений, поліціянт пришвидшився й спробував обігнати джип зовнішньою смугою. Марно. Темна махина позбавляла найменшої крихти простору, штовхаючи седан у ліве крило в напрямку до смертельного урвища.

Що цьому ненормальному треба? Зненацька Ньєман скинув швидкість, відпустивши невідомий автомобіль уперед на кілька десятків метрів. Джип відразу ж сповільнився й собі, змушуючи седан наблизитися до нього. Але поліціянт скористався з цієї зміни швидкостей і різко натиснув на газ. Цього разу він спробував обігнати джип ліворуч і останньої секунди йому таки вдалося проскочити.

Комісар подвоїв швидкість, надавивши на педаль до відпори. У дзеркалі заднього огляду він побачив, як ніч поглинає бездоріжник. Не розмірковуючи над тим, що сталося, і не скидаючи швидкості, Ньєман проїхав ще кілька кілометрів.

Він знову був сам-один на шосе.

Він далі їхав на повній швидкості асфальтованою трасою, що бігла під склепінням ялиць, звивиста, ледь видна крізь імлисту дощову завісу. Що ж сталося? Хто його атакував? І чому? Що він тепер знає такого цінного, що його за це ладні вбити? Напад був такий несподіваний, що поліціянт навіть не встиг роздивитися силует людини за кермом.

Виїхавши з чергового віражу, Ньєман побачив попереду підвісний міст: шість кілометрів бетонної дороги, що трималася на пілонах понад сто метрів заввишки. Отже, до дому, до Ґернона, лишилося не більше ніж десять кілометрів.

Комісар додав швидкості.

Він в’їжджав на міст, коли спалах білого світла, що залило заднє скло машини, осліпив його. Джип, тепер уже ввімкнувши фари, знову насідав на нього. Ньєман опустив дзеркало заднього огляду, щоб не сліпило, і вп’яв погляд у бетонну дорогу, яка висіла над проваллям у темряві. У голові промайнула чітка думка: «Я не можу померти. Тільки не так». І він натиснув на педаль газу.

Світло фар невідступно горіло позаду. Зігнувшись над кермом, Ньєман вдивлявся тільки в захисне огородження, що зблискувало в світлі його власних фар, які охоплювали дорогу вогняними обіймами, гримотливим ореолом, огорнутим пеленою дощу.

Метри, виграні в часу.

Секунди, викрадені в Землі.

Дивна думка промайнула в нього, незбагненна впевненість: доки він мчить цим мостом, доти нічого з ним не може статися. Він живий. Він невагомий. Він невразливий.

Від удару йому забило дух.

Голову кинуло вперед, на лобове скло, немов із пращі. Дзеркало заднього огляду розлетілося на друзки, а його композитний тримач, наче цвях, роздер Ньєманові скроню. Поліціянт випрямився, стогнучи й притискаючи руки до голови. Він відчув, як машину занесло ліворуч, потім праворуч, потім розвернуло… Кров заливала йому півобличчя.

Новий поштовх — і раптовий ляпас сталевого дощу. Безмежний холод ночі.

Тиша. Пітьма. Секунди.

Коли Ньєман розплющив очі, то не повірив їм: під ногами в нього чорніло небо, спалахували блискавки, а сам він летів кудись крізь вітер і зливу.

Його машина, вдарившись об парапет, викинула комісара, наче з катапульти, у порожнечу, через перила моста. Зараз він повільно, безгучно падав, мляво вимахуючи руками й ногами і безглуздо запитуючи себе, що він відчує останньої миті перед смертю.

Відповідь прийшла миттєво разом із хвилею болю. Галуззя шмагало Ньємана по обличчю. Гостра глиця впивалася в тіло, роздираючи його на тисячі шматків…

Потім удар, і майже відразу — ще один.

Спершу відбулось його падіння на землю, пом’якшене густим віттям дерев. Відтак — страшний гуркіт, від якого здригнулося все довкола. Немовби якась велетенська накривка враз упала на його тіло. Секунди вибухнули веремією суперечливих відчуттів. Залізні лещата холоду. Пекуча пара. Вода. Каміння. Морок.

Потьмарення.

Минув час. Ньєман знову розплющив очі. За покривом повік виявився ще один — покрив темряви, покрив лісу.