Читати книгу - "Містична річка"

Джиммі на пластмасовий ящик для молочних пляшок. Гудіння з будинку позаду Джиммі долітало сюди невиразно — як гомін ледь чутних голосів, дзенькіт посуду. Там тривало життя.

— Я не мав нагоди поговорити з тобою протягом дня, — сказав Джиммі. — Як тобі ведеться?

— Хіба проблема зі мною? Як тобі ведеться?

Джиммі підняв руки над головою й позіхнув.

— Мені вже набридли люди, які запитують це. — Він опустив руки й стенув плечима. — Настрій у мене змінюється час від часу. Як я почуваюся тепер? Сяк-так, але це зміниться. Думаю, що зміниться. — Він знову стенув плечима й подивився на Дейва. — Що в тебе з рукою?

Дейв подивився на свою руку. Він мав цілий день, щоб знайти вірогідне пояснення, але зовсім про це забув.

— Ти про цю пухлину? Я допомагав приятелеві пересунути диван, і ця клята мебля прищемила мені руку до одвірка.

Джиммі нахилив голову й подивився на суглоби, на розпухлу плоть між пальцями.

— Зрозуміло.

Дейв побачив, що його пояснення непереконливе, й вирішив вигадати кращу брехню для наступної особи, яка запитає його про це.

— Отака дурниця, — сказав Дейв. — Існує безліч речей, якими ти можеш поранитися.

Джиммі тепер дивився йому в обличчя, забувши про його руку, його погляд полагіднів.

— Я дуже радий бачити тебе, чоловіче, — промовив він.

Дейв мало не запитав: «Справді?»

За двадцять п’ять років, протягом яких Дейв знав Джиммі, він ніколи не пригадував такого часу, коли Джиммі був би радий бачити його. Іноді він відчував, що Джиммі не проти бачити його, але це не було те саме. Навіть після того як вони увійшли в життя один одного, одружившись з жінками-кузинами, Джиммі ніколи не подавав жодного знаку, що пам’ятає, коли він і Дейв були чимось більшим, аніж випадковими знайомими. Поступово Дейв почав сприймати версію Джиммі суті їхніх стосунків як факт.

Вони ніколи не були друзями, не грали в м’яч і не буцали порожню консервну бляшанку на Рестер-стрит. Не гуляли протягом цілого року по суботах разом із Шоном Дівайном, не грали у війну на купах гравію біля Гарвеста, не стрибали з даху на дах індустріальних гаражів поблизу Поуп-парку, не дивилися разом «Щелепи» в кінотеатрі Чарлза, втиснувшись у свої сидіння й скрикуючи від страху. Вони ніколи не гасали навперейми на своїх велосипедах, не сперечалися, хто буде Старскі, а хто Гатч, а хто Колчак із «Нічного мисливця». Вони ніколи не спускалися на санчатах по крутому, як для камікадзе, спуску на Соммерсет-Гілл у перші дні після бурі 75-го року. Вони ніколи не сідали на Ґеннон-стрит у машину, яка пахла яблуками.

Але ось він, Джиммі Маркус, через день після того, як його дочку знайшли мертвою, і він каже, що, мовляв, радий бачити Дейва, і Дейв вірить йому, як і дві години тому повірив Шонові.

— І я радий побачити тебе, Джиме.

— Як там поживають наші дівчата? — запитав Джиммі, й майже сміхотлива усмішка доторкнулася до його очей.

— Гадаю, з ними все гаразд. А де Надін і Сара?

— З Тео. Чоловіче, дякую тобі за Селесту. Вона мені сьогодні як посланець Божий.

— Джиммі, ти нікому не маєш дякувати. Ми із Селестою з радістю зробимо для тебе все, що зможемо.

— Я це знаю. — Джиммі потягся вперед і потиснув Дейва за лікоть. — Дякую тобі.

У цю мить Дейв підняв би для Джиммі будинок і тримав би, притиснувши його до грудей, поки Джиммі не показав би, куди його поставити.

І він мало не забув, чому прийшов сюди на ґанок: а прийшов він сюди передусім для того, щоб розповісти Джиммі, що бачив Кейті в суботу вночі в барі «Мак-Ґіллз». Він мусив поділитися цією інформацією, бо, якщо триматиме її при собі, а потім нарешті щось скаже, Джиммі здивується, чому він не сказав йому про це раніше. Він мусив сказати, поки Джиммі не почув про це від когось іншого.

— Ти знаєш, кого я сьогодні бачив?

— Кого? — запитав Джиммі.

— Шона Дівайна, — сказав Дейв. — Ти його пам’ятаєш?

— Аякже, — сказав Джиммі. — У мене досі його рукавичка.

— Що?

Джиммі відмахнувся рукою від цього запитання.

— Він тепер коп. Він має безпосередній стосунок до справи Кейті. Розслідує її, так вони кажуть.

— Атож, — сказав Дейв. — Він до мене приходив.

— Приходив? — запитав Джиммі. — Що йому було треба від тебе, Дейве?

Дейв спробував сказати про це недбалим тоном, ніби все сталося випадково.

— Я був у барі «Мак-Ґіллз» в суботу вночі. Там була й Кейті. Я попав до списку людей, які там були.

— Кейті була там, — повторив Джиммі. Його очі звузилися, дивлячись кудись далеко від ґанку. — Дейве, ти бачив Кейті в суботу вночі? Мою Кейті?

— Атож, я зустрівся з нею, Джиме, я був у тому барі, й вона там була. А потім вона пішла зі своїми двома подругами, й…

— Даяною та Ів?

— Так, із тими дівчатами, з якими вона постійно ходить. Вони пішли, й більше я їх не бачив.

— Вони пішли… — проказав Джиммі, дивлячись кудись у далеч.

— Розумієш, я лиш тоді її бачив. Але мене внесли до списку.

— Тебе внесли до списку, — усміхнувся Джиммі, але не до Дейва, а до того, що він побачив удалині. — А ти розмовляв із нею тієї ночі?

— З Кейті? Ні, Джиме. Я дивився гру зі Здоровилом Стенлі. Я лише кивнув їй, вітаючись. Коли наступного разу підняв голову, вона вже пішла.

Якийсь час Джиммі сидів мовчки, усмоктуючи повітря крізь ніздрі й вряди-годи киваючи головою. Кілька разів він глянув на Дейва, усміхаючись до нього зламаною усмішкою.

— Приємно.

— Що приємно? — запитав Дейв.

— Сидіти тут і дивитися на тих, хто тебе оточує, — сказав Джиммі. — Ти завалений роботою все своє життя, мусиш дбати про дітей і навіть уві сні не можеш знизити швидкість. А от сьогодні, здавалося б, маю більш або менш вільний день, але все одно мені доводиться дбати по всілякі дрібниці. Я мушу зателефонувати Пітові й Селу й переконатися, що вони замкнули крамницю. Мушу бути певним, що дівчаток вимиють і вдягнуть, коли вони прокинуться. Я мушу провідати свою дружину, подивитися, чи вона тримається. — Він усміхнувся до Дейва дивною