Читати книгу - "Ніжна дівчинка мільйонера, Кіті Лав"

34 Перший знімок маляти

Я сиділа в машині, дивлячись на краплі дощу, що неквапливо стікали по склу. Олег вмовляв мене дозволити йому поїхати разом, але я наполягла, що впораюся сама. Це був мій перший візит до лікаря після того, як я дізналася про вагітність, і я хотіла побути наодинці зі своїми думками.

Дорога до клініки минула майже непомітно. Я намагалася заспокоїтися, але всередині все стискалося від хвилювання. Чи все добре? Чи правильно розвивається дитина? Я провела рукою по животу, ніби намагаючись відчути хоча б слабкий зв’язок із малюком.

У приймальні було людно. Жінки з округлими животиками, деякі — з чоловіками, інші — самі, як і я. Хтось розмовляв телефоном, хтось гортав журнал. Я теж взяла один, але не змогла зосередитися на жодному слові.

— Настя Мельник? — почула своє ім’я і стрепенулася.

Підвівшись, я попрямувала до кабінету лікаря, вдихнувши на повні груди. Це був важливий момент. І хоч би що там почула, я знала одне — тепер я вже не одна.

Я глибоко вдихнула й обережно відчинила двері. У кабінеті було затишно: м'яке світло, полиці з медичними книгами, на стіні – знімки УЗД.

Лікарка, жінка середнього віку з доброзичливими очима, підвела голову від паперів і привітно всміхнулася.

— Доброго дня, Настю. Проходьте, сідайте.

Я нерішуче опустилася на стілець, злегка стискаючи пальці.

— Ви вперше у нас?

— Так, — я кивнула, відчуваючи, як хвилювання стискає горло.

Лікарка взяла мою картку, швидко переглянула записи й підняла на мене погляд.

— Як себе почуваєте? Є якісь скарги?

Я похитала головою.

— Трохи втомлююся, інколи нудить… Але, здається, це нормально, правда?

— Цілком, — вона усміхнулася. — Але зараз ми переконаємося, що з вами і малюком усе гаразд.

Вона запропонувала мені пройти до кушетки, і я знову глибоко вдихнула, готуючись почути перші новини про свою дитину.

Я лягла на кушетку, намагаючись заспокоїти серцебиття. Лікарка ввімкнула апарат УЗД і взяла датчик.

— Це може бути трохи холодно, — попередила вона, наносячи на мій живіт гель.

Я здригнулася від прохолоди, але одразу забула про дискомфорт, коли екран ожив.

— Ось тут… — лікарка рухала датчик, вдивляючись у монітор.

Я напружено стежила за її поглядом, поки раптом не почула тихе, швидке биття. Моє дихання перехопило.

— Це… це серцебиття? — запитала я, ледве стримуючи сльози.

Лікарка усміхнулася.

— Так, це ваше маля. Все виглядає чудово. Воно росте, серце б'ється рівномірно. Подивіться сюди, бачите цей маленький силует?

Я прикусила губу, щоб не заплакати. На екрані було щось маленьке, зовсім крихітне, але це було моє дитя.

— Це неймовірно… — прошепотіла я, обіймаючи себе руками.

Лікарка зробила кілька замірів, усе записала у картку і знову глянула на мене.

— У вас все добре, Настю. Бережіть себе, відпочивайте, правильно харчуйтеся. Наступний прийом через кілька тижнів.

Я кивнула, витираючи вологі очі.

— Дякую…

Коли я виходила з кабінету, в мені вже не було сумнівів. Я стала мамою.

Я вийшла з клініки, стискаючи в руках знімок УЗД. Серце калатало, а в душі змішувалися тисячі емоцій – страх, радість, хвилювання.

Зупинившись біля входу, я вдихнула свіже повітря і машинально провела пальцями по зображенню. Це моє маля. Моє і Олега.

Телефон у кишені завібрував. Дивно, я навіть не помітила, як увімкнула беззвук.

Олег: «Як ти? Все добре?»

Я не одразу відповіла. Просто стояла і дивилася на його ім’я на екрані.

Я знала, що він чекає, що він хвилюється.

Після короткої паузи набрала коротке:

«Все добре.»

Майже одразу прийшла відповідь:

Олег: «Я біля клініки. Можеш вийти до мене?»

Я здивовано озирнулася, і справді – трохи далі, біля припаркованої машини, стояв Олег. Його погляд відразу знайшов мій.

Я повільно підійшла до Олега, стискаючи знімок у руках. Він уважно дивився на мене, ніби намагаючись вгадати мій настрій.

— Все добре, — повторила я, простягаючи йому знімок УЗД.

Олег обережно взяв його, ніби боявся пошкодити. Довго дивився, мовчав, а потім підвів на мене очі, в яких блищали емоції.

— Це… наш малюк? — його голос був тихий, майже здивований.

Я кивнула, і в ту ж мить він обережно провів пальцями по зображенню, ніби хотів відчути щось більше, ніж просто знімок.

— Настя… — він зробив крок ближче і притягнув мене до себе, міцно обійнявши. — Дякую тобі.

Я заплющила очі, дозволяючи собі на мить відчути тепло його обіймів. У цю мить мені здавалося, що все на своїх місцях.

Олег знову поглянув на знімок, а потім на мене, його очі світилися теплом і турботою.

— Я відвезу тебе додому, — тихо сказав він, беручи мене за руку.

Я не сперечалася. Було приємно відчувати його підтримку, і, якщо чесно, після лікарні я трохи втомилася.

Ми вийшли на парковку, і Олег допоміг мені сісти в машину. Пристебнувши ремінь, я поглянула на нього — він все ще здавався трохи враженим, але щасливим.

— Ти не уявляєш, як я радий, — промовив він, заводячи двигун.

Я усміхнулася і поклала руку на свій живіт.

— Я теж, — тихо відповіла я.

Машина плавно рушила з місця, і ми поїхали додому.

Олег, не відводячи погляду від дороги, усміхнувся:

— Думаю, нам потрібно почати облаштовувати дитячу кімнату.

Я здивовано підняла брови.

— Уже?

— А чому ні? — він швидко глянув на мене, а потім знову на дорогу. — Час летить швидко. Ми навіть не встигнемо озирнутися, як малюк буде з нами.

Я провела рукою по своєму ще не дуже помітному животику й задумалася.

— Ти вже знаєш, якою вона має бути?

Олег коротко засміявся.

— Звісно! Світла, затишна, з красивим ліжечком і купою м’яких іграшок.

Я ніжно усміхнулася, відчуваючи, як у душі наростає тепле хвилювання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍