Читати книгу - "Перші півні"

мене хочеш? Щоб я татові перечила?

— А він зараз вдома? — рішучим голосом запитав Даниїл.

— Так, — дівчина ще більше насупилась. — А що?

— Я піду до нього. Сватати тебе.

— О Господи! Ти зовсім здурів!

— Хто тобі сказав? Сама вирішила?

Дан раптом аж звеселів від власної хоробрості і відважно рушив за ворота.

— Почекай, — вона вибігла за ним. — Я не піду з тобою: я йду до подруги.

— Ну звичайно. Як би це виглядало, коли б ти повернулась зі мною. Ти йди до подруги.

Він вже було розвернувся йти, як згадав дещо.

— У будь-якому разі зустрінемось, коли стемніє, тут у мене.

— Зустрінемось? У тебе? — Лада майже розсердилась, але таки не підкорилась емоціям. — Зустрінемось, але не тут. Там, де починається стежка, якою ми спускались до річки. Пам’ятаєш?

Юнак кивнув.

— Добре, тоді до зустрічі.

І Дан закрокував по дорозі. Дівчина ще якусь мить зволікала, проводжаючи його поглядом, а потім теж розвернулась, щоб іти в інший бік. Цією паузою і скористався Захар. Чоловік завчасно вийшов із хати і впівголоса гукнув Ладу, не бажаючи наражатись ще й на Даниїла.

— Лада?

— Так.

— Я — Захар. Приємно нарешті з тобою познайомитись, — наблизився Захар до паркану.

Йому відповіли в’ялою усмішкою.

— Дан про вас розказував. Очевидно про мене теж.

— А куди він пішов?

Емоції прорвались назовні.

— Захаре, я вас благаю. Ви дорослий і розумний чоловік, ви Дану як вчитель. Може ви йому поясните, що він мусить викинути мене з голови, що все марно?

— А що трапилось? — здивувався чоловік.

— Дан сказав, що хоче зі мною одружитись… Та ще й пішов із цим до мого батька говорити.

Захар насупився. Якусь мить він мовчки розглядав дівчину — в ній була якась благородна, непересічна краса. І в цю мить чоловік раптом зрозумів все.

— Дан — чудовий хлопець, — промовив чоловік. — На свій вік він вміє багато. Він закінчив спеціальну школу у столиці, розуміється на речах, які багатьом недоступні, прекрасно готує… Я міг покластись на нього у найважчих ситуаціях. Мабуть, ти уже здогадалась, що ми не фольклористи.

Захар зітхнув.

— Дан полюбив тебе і хоче бути з тобою. А як інакше слід чинити у таких ситуаціях? Можливо, ти цього не відчуваєш до нього. Ми обоє з тобою можемо вважати, що все марно. Але Дан буде боротись за тебе.

Захар розвів руками:

— Я не можу засуджувати людей, які борються за свою любов. Навіть, якщо…

Він посміхнувся своєю рідкісною посмішкою і, попрощавшись, рушив до хати. Декілька хвилин дівчина не могла зрушити з місця, нахмурено розглядаючи прокляту хату. Вона була страхітлива на вигляд, давно покинут. Але ці два мандрівники не побоялись в ній поселитись.

Думки.

— Ти абсолютно права — все марно. Але ти обираєш: будувати міст чи стіну. Високу стіну в старому великому місті, до якої будуть приходити, битися чолами і плакати. А плачуть люди, тому що все марно.

Захар саме мив посуд надворі, коли хвіртку відчинив війт. Він трохи потупцював біля брами, розглядаючи гнітючий вигляд запущеної хати.

— Заходьте, не встидайтесь нашої «проклятої» оселі, — запросив хазяїн. — Сподіваюсь у вас гарні новини.

Чоловік, сутулячись, підійшов ближче і присів.

— Не знаю чи гарні, але дещо, думаю, вам буде цікаве, — почухав він бороду. — Справа в тому, що вчора прийшли несподівані новини із сусіднього Верхового. Там хтось спалив старий млин.

Захар закінчив мити посуд і втупився у війта. Той розвів руки долонями догори:

— Я маю пояснити. Вважалось, ніби в млині живе якась нечисть. Одного разу, нібито, млин вже намагались спалити, та, кажуть, наче вогонь його не бере… І ось тепер млин таки згорів.

Захар замислився і потер підборіддя.

— Звучить вельми цікаво. А конкретніше щось відомо про ту нечисть?

Війт покрутив головою з боку в бік, мовби ухилявся від невидимих мух у повітрі.

— Я багато не знаю. Вся історія дуже непевна. Ну, але почалось все з того, що мельник утопився за незрозумілих обставин. Кажуть, йому хтось допоміг. Сім’ї в бідолахи не було, тож млин залишився нічий… А після смерті мельника вилізло щось з води і оселилось в його домівці.

Сільський голова замовк, несміливо зиркаючи на Захара. Господар чухав підборіддя і дивився на гори. «Цікаво, чи хтось із Ордену знає напевне, що тут діялось в Часи Загрози? Які жахіття пережили люди?..» Захар знав безліч легенд, але в них було важко повірити.

— Які є відомості про ту істоту? Хоча б її вигляд?

— Ну-у… Кажуть це худюща людина лише з одною рукою. Зате та рука в нього неймовірно довга. Коли він іде, то вона волочиться по землі.

Війт був розгубленим і не знав, як себе поводити. Найстрашніше було те, що він і не уявляв, що коїться в голові у цього чужака. Чужак тим часом дивився на гори. Раптом він забрав руку від щоки і обличчя його зблиснуло неймовірною здогадкою.

— Коли ви кажете спалили млин?

Війт уважно слідкував за реакцією Захара.

— Здається, позавчора вночі.

— Зрозуміло. Чорт, все зрозуміло! — чоловік припіднявся, ніби хотів вже кудись бігти, але знову сів на табуретку.

— Ви нам дуже допомогли, — чужак вдячно затрусив руку гостю. — Таки можете, коли хочете!

Війт прояснів очима. Він поспішив додати:

— Це ще не все, — сільський голова підвівся, вочевидь стомившись розмовляти навприсядки. — Я навмисне ходив до баби Василини — вона в селі одна з найстарших жінок.

Захар махнув рукою, теж випроставшись:

— Даниїл до неї вже ходив.

— Так, я знаю… — кивнув війт. — Та є одна незрозуміла річ. Баба передавала, щоб ви берегли перших півнів.

Чоловік із столиці стрепенувся і нахилився до співрозмовника.

— Перших півнів?!

— Т-так, — несподівано затнувся війт. — Бо вся сила нечисті зникає, як тільки лунають перші півні.

— А в кого ж вони — перші півні?.. — пробурмотів Захар і опустив голову — він уже знав відповідь.

— Баба Василина сказала, що у двох крайніх хатах села.

Запала тиша. Війт знову уважно слідкував за реакцією чужака. А той знову дивився на гори.

— Не може бути, — прошепотів Захар. — Невже це правда.

Він повернув насуплений погляд на війта і спробував посміхнутись — вийшло це у нього кепського.

— Ви знаєте, я просто вражений вашою величезною допомогою. Я навіть майже впевнений, що ці звістки врятують декілька життів.

Худорлявий чоловік із інтелігентною бородою перелякано округлив очі, проте стримано промовив.

— Був радий стати вам у пригоді.

Війт на прощання оглянув подвір’я.

— Ну, тоді на все добре, — розвів він руками.

— До речі, скоріше за все завтра ми покинемо ваше