Читати книгу - "Заради майбутнього"

— Тенгіз також нервувався.

— Ви два дебіли, — просичала Катя. — Пасивний і активний дебіли!

Левін перетнув дорогу і, склавши руки на грудях, закрокував уздовж узбіччя. Його маслакувату, ледь згорблену фігуру було добре видно у світлі фар. Віддалившись на два десятки кроків, хлопець зупинився та нахилився, роздивляючись щось… ні, не під собою… радше в лісі попереду. За мить він випростався, підтюпцем повернувся до машини і з розбігу заскочив досередини. Захряснув дверцята, кілька секунд віддихувався, а тоді випалив:

— Там дорога. Ґрунтовка. Непогано роз’їжджена.

— Щоб я здох, — прошепотів Тенгіз, — це якась херня.

Стогони та плач і далі рвалися з динаміків.

— Далеко звідси до Конотопа? — пробелькотіла Катя.

— Кілометрів двадцять… двадцять два, напевно, — відповів Тенгіз.

Левін її начебто не чув.

— Глянемо, що там? — зиркнув на Тенгіза.

Дівчата в один голос вигукнули:

— Ні!

— На хріна? — до непізнаваності сплющеним голосом запитав Тенгіз.

— Я не зовсім розумію, як працює радіопеленгація, але, по-моєму, таким чином ми наблизимося до джерела сигналу. Ну, тобто до того, хто транслює все це лайно.

— На хріна? — повторив Тенгіз.

— Подивимося, з’ясуємо, де це, а тоді викличемо поліцію.

— І що ти їм скажеш?

— Скажемо, якийсь ідіот без ліцензії забиває радіоефір усяким мотлохом.

— Чувак, я не жартую: на хріна це тобі?

— Я письменник, — Іван легенько постукав вказівним і середнім пальцями по магнітолі, — а це — хороша історія.

— Ти серйозно?

Левін, випнувши підборіддя, покивав.

— Я заробляю історіями на життя.

Тенгіз замовк, замислено туплячись у побілілі кісточки на кисті, якою стискав кермо. Іван легенько штурхнув його ліктем:

— Чого зблід? — потім передражнив, невміло зімітувавши голос товариша: — Чувак, це ж просто дорога!

— Не. Тре. Ба, — по складах прошепотіла Катя.

Однак Тенгіз лише збуджено чмихнув, ударив по зчепленню й викрутив кермо. «Ланос» перетнув дві заасфальтовані смуги і, плавно гойднувшись, сповз на ґрунтовку.

— Тенгізе, поверни назад, — наказала Катя. — Негайно!

Об днище шкрябнув пеньок, і Мирослава скрикнула.

— Тенгізе!!! — зарепетувала Катя.

— Та заткніться вже!

Він угризався очима в дорогу. Фари вихоплювали з темноти вузький печероподібний коридор. З обох боків до них тягнулися загрозливими тінями дерева, голі крони яких перепліталися, ховаючи нічне небо. Низько обвисле гілляччя час від часу терлось об дах автомобіля.

— Воно затихає, — чи то спитав, чи то ствердив Тенгіз.

— Ні, це я прикручую звук, — мовив Левін. — Навпаки наростає. — Письменник тримав пальці на регуляторі гучності й повільно прокручував його проти годинникової стрілки, компенсуючи збільшення інтенсивності звуку. — Ми рухаємося в бік зростання.

Мирослава неспокійно крутилася, повсякчас озиралася назад, немовби закарбовуючи напрям, куди бігти, раптом щось станеться. За кількасот метрів від асфальтівки, коли гілля почало шкребтися не лише об дах, а й об борти машини, праве переднє колесо влетіло у притрушену опалим листям багнисту виямку, і «ланос» забуксував. Тенгізові довелося кілька разів газонути, щоб вивести машину з пастки.

— Тенгізе, це якесь божевілля, — сухим від страху голосом прошелестіла Мирослава, — забираймося звідси.

Тенгіз якийсь час не відповідав, а тоді промимрив:

— Задом не виїдемо. Треба місце, де розвернутися. Тут надто тісно.

— Добре, — Мирослава вчепилася пальцями у спинку пасажирського сидіння і заговорила з поспіхом, ковтаючи склади, — шукай місце для розвороту та їдь назад. Чуєш мене? Я не розумію, навіщо ми приперлися сюди посеред ночі. А що, як проб’ємо колесо? Або ще що-небудь станеться? Ми ж навіть на допомогу не покличемо. Я вже не бачу дороги, навіть не знаю, де вона, і я не можу більше…

Мирослава все ще продовжувала белькотати (несвідомо кривлячись, коли з динаміків вихоплювався особливо лячний крик), коли з темряви ліворуч долинув здушений шепіт Катерини:

— Що це?.. Отам…

Голі скелети дерев раптом розступилися, і Тенгіз Тедорадзе, зойкнувши, вгатив по гальмах. Машина дзьобнула носом, і якби не ремінь безпеки, Іван Левін пробив би головою лобове скло. Невидимі пасма гіркого, в’їдливого смороду полізли до салону. Наступної миті оглушливий Катин крик розірвав ніч на клапті:

— БЛЯ-А-А-А!

Метрів за десять попереду дорога обривалася, світло фар впиралось у стіну верболозу, і там, у кущах, ледь прикритий гіллям, стояв закаляний землею малюк у подертому брудному одязі. Холодно роздивлявся машину з темряви. Скаламучений світлом туман сягав трохи вище його колін.

Учепившись руками в кермо, Тенгіз раз за разом намагався ковтнути, проте йому ніяк не вдавалося, і він лише кавкав — геть як людина, яка вдавилася й от-от почне задихатися: борлак смикався вниз, проте щоразу зупинявся, немовби наштовхуючись на невидиму перешкоду.

— Що це?.. — Від шаленого пульсу в Левіна замерехтіло в очах. — Бля, звідки цей вилупок? Що він тут робить?!

Вузьке та блискуче листя верболозу сколихнулося, і худорлява постать, по-зміїному смикнувши головою, ступила крок уперед. Малюк вийшов із кущів на світло, постояв, а тоді повільно рушив до машини. У жовтому сяйві фар його обличчя нагадувало позбавлену рис маску. Засохла, ніби воском натерта шкіра туго обтягувала вилиці. Брудне волосся стирчало навсібіч.

Катя запхинькала. Мирослава втягнула носом повітря і заливисто заверещала. Невідомо, що їх шокувало більше: той факт, що щонайбільше семирічний хлопчак, на губах якого грала неприємна котяча посмішка, стискав у долоні довжелезного ножа із вигнутим лезом, чи повна відсутність у хлопця очей — на місці очних яблук зяяли похмурі, схожі на чорнильні плями заглибини.

— Чувак, назад! — Левін силкувався перекричати вереск Мирослави; його голос вирвався з-під контролю і тремтів. — Це якась йобана підстава — здавай назад!

Тенгіз виплюнув із горлянки щось нечленороздільне, кілька разів отупіло лупонув по гальмах, зрештою отямився, ввімкнув задню передачу й затопив до упору педаль газу, проте машина не зрушила з місця. Хай як сильно він натискав на педаль, дросель не спрацьовував, оберти двигуна не зростали.

— Що за херня?! — заволав Тенгіз.

— Назад! Валимо звідси! — надривався Левін. — Якого хріна ти стоїш?!

— НЕ МОЖУ!!!

Мирослава вичавила з легень рештки повітря і, кавкнувши, принишкла. Тієї самої миті радіо замовкло, панель приладів «ланоса» згасла, а двигун заглух, і наступна Левінова фраза провалилася в застояне болото мертвотної тиші:

— Тобто ти не можеш?

Хлопчак уже стримів перед капотом.

А потім тріснуло лобове скло…

Знову і знову

1

Лі вже