Читати книгу - "Пригоди бравого вояка Швейка"

— Знаєте, пане Швейк, ми все ж таки спробуємо звернутися до судових лікарів. Скличемо добру комісію, посадимо вас до слідчої в’язниці, ви там гарненько відпочинете. Між іншим, ще одне питання. Ви, згідно з протоколом, нібито проголошували, що ось незабаром вибухне війна?

— Вибухне, вельмишановний пане раднику, ось-ось вибухне.

— А не буває у вас час від часу якихось заскоків?

— Ні, не буває, пане раднику, правда, одного разу на мене ледве не наскочила якась машина на Карловій площі, але це було багато років тому.

На цьому допит закінчився. Швейк подав панові судовому раднику руку і, повернувшись до камери, сказав своїм сусідам:

— Так от, через убивство пана ерцгерцога Фердинанда мене будуть оглядати судові лікарі.

— Мене теж оглядали судові лікарі, — сказав один молодик, — це було тоді, коли я через килими попав під суд присяжних. Мене визнали тоді недоумкуватим. А тепер я продав чужу парову молотарку, і мені нічого не зможуть зробити. Мій адвокат учора сказав: якщо вже раз мене визнали недоумкуватим, то мені це згодиться на все життя.

— Я тим судовим лікарям і на макове зернятко не вірю, — зауважив чоловік інтелігентного вигляду. — Одного разу я підробив векселі і про всяк випадок почав ходити на лекції доктора Гевероха[25], коли мене впіймали, я вдавав із себе паралітика точнісінько так, як їх змальовував пан доктор Геверох: вкусив одного судового лікаря за ногу, випив чорнило з каламаря і, даруйте, панове, на очах усієї комісії наклав купу в куточку. Але саме тому, що я одному з них прокусив литку, мене визнали цілком здоровим, і я «погорів».

— Я цих оглядів зовсім не боюся, — заявив Швейк. — Коли я був на військовій службі, мене оглядав один ветеринар, і все добре закінчилося.

— Судові лікарі — стерви, — відізвався невеличкий скарлючений чоловічок. — Недавно на моїй луці випадково викопали якийсь кістяк, і судові лікарі заявили, нібито власник цього кістяка сконав від удару по голові якимсь тупим предметом сорок років тому, а мені допіру тридцять вісім, проте мене посадили, хоч маю і метрику, і копію з церковної книги, і посвідчення на право проживання.

— Я гадаю, — сказав Швейк, — що нам треба на все дивитися з кращого боку. Адже кожний може помилятися і мусить обов’язково помилятися, чим більше над чимсь роздумує. Судові лікарі теж люди, нема нікого без «але». Ось, наприклад, одного разу в Нуслях, саме біля мосту через Ботич[26], коли я вночі повертався від Банзетів, до мене підійшов один пан і потягнув мене биківцем[27]по голові. Я беркиць на землю, а він присвітив мені в обличчя і каже: «Помилка, це не він», і так розлютився через ту помилку, що вперіщив мене ще раз по спині. Помилятися аж до самої смерті — це вже таке по людях ходить. Хоча б узяти такий випадок: один пан знайшов уночі якогось напівзамерзлого скаженого пса, взяв його з собою додому і пхнув жінці під перину. Пес зогрівся, опритомнів і покусав усю родину, а найменшого в колисці розірвав і зжер. Або, наприклад, я вам розповім, як у нас помилився один токар. Він відімкнув подільський костел, бо думав, що прийшов додому, роззувся в ризниці, бо думав, що він у себе в кухні, вмостився на вівтар, бо думав, ніби він у своїй хаті в ліжку, накрився якимись покровами з вівтаря із священними написами, а під голову поклав собі Євангеліє та ще інші священні книги, щоб вище було під головою. Вранці його знайшов там паламар. Токар уже до того часу протверезився і добродушно пояснив, що це, мовляв, помилка. «Нічого собі помилка, — відповів паламар, — через таку помилку треба знову костел освячувати». Потім погнали того токаря до судових лікарів, а ті довели, що він був при повному розумі і зовсім тверезий, бо, мовляв, коли б він нализався, то ключем не потрапив би в замок костельної брами. Потім цей токар так і помер у панкрацькій тюрмі.

Або ще наведу вам один приклад, як у Кладні помилився поліцейський пес — вівчарка відомого капітана Роттера. Капітан Роттер дресирував тих псів і випробовував їх на різних волоцюгах, так що всі волоцюги почали обминати Кладненську округу, мов зачумлену. Тоді Роттер наказав жандармам за всяку ціну знайти когось підозрілого. Ті й привели йому одного разу досить пристойно вдягненого чоловіка, на якого вони натрапили в Ланських лісах. Він сидів там на пеньочку. Роттер наказав відрізати клаптик поли від його пальта і дав той клаптик понюхати псам. Потім цього чоловіка відвели в якусь цегельню за містом, а по слідах пустили дресированих псів. Ті його знайшли і привели назад. Потім цього чоловіка примусили лізти по якійсь драбині на горище, стрибати через мур і кидатися у ставок, а пси, звичайно, за ним. Наприкінці виявилося, що це був чеський радикальний депутат, якому остогидло засідати в парламенті, і він виїхав на прогулянку в Ланські ліси. Тому я й кажу: немає людей без помилок. Помиляються всі: хай то вчені, чи придуркуваті, чи просто неосвічені бовдури. І міністри помиляються.

Комісія судових лікарів, яка мала вирішити, наскільки психічний стан обвинуваченого Швейка відповідає чи не відповідає усім його переліченим у рапорті злочинам, складалася з трьох дуже поважних панів. Причому погляд кожного зокрема діаметрально різнився від будь-якого погляду інших двох. Вони були представниками трьох різних протилежних напрямів і психіатричних шкіл, і якщо ці протилежні наукові табори прийшли до цілковитої згоди щодо Швейка, то це можна пояснити лише тим величезним враженням, яке Швейк справив на всю комісію, коли ввійшов до зали, де мали обслідувати його психічний стан. Побачивши на стіні портрет австрійського монарха, він вигукнув: «Панове, хай живе цісар Франц Йосиф Перший!».

Справа була зовсім ясна. Завдяки спонтанному виступу Швейка відпала ціла низка запитань. Залишилися лише найважливіші. Відповіді на них мали підтвердити на підставі системи доктора психіатрії Каллерзона, доктора Гевероха і англійця Вейкінґа[28] первісну думку про Швейка.

— Чи радій важчий за олово?

— Я його, пробачте, панове, не важив, — з своєю милою усмішкою відповів Швейк.

— Ви вірите в кінець світу?

— Насамперед я мусив би той кінець побачити, — відповів Швейк недбало, — однак зовсім певне, що завтра я його ще не дочекаюсь.

— Чи могли б ви