Читати книгу - "Карпатська казка, або За десять днів до Купала"

долині вже давно радували своїми плодами, тут ще тільки зацвітали.

– Треба було взяти з собою хоч по шматочку того сирника, що стояв в Маринки на столі, – мрійливо протягнула Леся.

Зробивши по ковтку живої води, дівчата трохи підбадьорилися.

– А я думала, ти вже готова була провести решту свого життя з чарівним Іванком, – насмішкувато повела бровою Леся.

Ксеня почервоніла від сорому, а ще більше – від люті.

– Я вважала, що йому подобаюсь… – несподівано для себе випалила вона.

Їй треба було про це поговорити, нехай навіть зі своєю сестрою.

– А він просто хотів бути певним, що я нікуди не втечу до Купала…

– А мені здається, він хотів, щоб ти навіки залишилась з ним, – мрійливо сказала Леся. – А Маринка приревнувала тебе, адже досі вона була єдиною значною жінкою в його житті…

– От тепер точно говориш дурниці! – гаряче випалила Ксеня, хоча їй припала до вподоби ця версія. – Скільки їм років? Триста? П’ятсот? Сімсот? Я не питала. А мені шістнадцять! У нього за плечима цілий світ, а я цей світ лише відкриваю…

– Ти який світ маєш на увазі, Цей чи Той? – усміхнулась Леся.

– Той. Тобто Цей. Тобто… Я маю на увазі, – зібралась із думками вона, – що я ще не готова залишити Яв. Я, так само як і ти, чужа в цьому світі. А вдома на нас чекають батьки, друзі… Я обов’язково стану адвокаткою, як завжди хотіла, а ти… будеш писати книжки або ж станеш великою науковицею! Тільки треба дістатися на Чорногору та вблагати Ладу допомогти нам…

– Угу, – кивнула головою Леся, і вони пішли далі, збиваючи об каміння ноги.

– Але ж страшно… – за мить додала вона. – Якщо нас спіймають слуги Мари…

– Головне – не боятися! – підбадьорила її сестра, і з підкресленою впевненістю закрокувала по кам’янистій дорозі.

Раптом, широко махаючи крилами, над головами пролетів великий бурий птах і зник десь між деревами.

– Що це за пташка? – здивовано підвела голову Ксеня.

– Схожа на орла, – непевно пробурмотіла Леся. – Але така велетенська!

– Хижак, – із повагою присвиснула старша сестра, проводжаючи птаха захопленим поглядом.

Сонце вже починало припікати, піднімаючись все вище й вище. Одноманітність дороги розбавляли лише полосаті виноградні равлики й яскраво-сині слимаки, які барвистими плямами повзали на узбіччі.

Важкий камінь не залишав Ксенине серце, і вона, крок за кроком долаючи крутий підйом, примушувала себе не думати ні про Іванка, ні про ті тисячі небезпек, які можуть чекати на безпомічних міських дівчаток у Карпатських горах.

За півгодини сестри вийшли на роздоріжжя.

– Перехрестя… – руки Ксені втомлено опустилися.

Варто було дівчатам лише зупинитися, як міріади в’їдливої мошкари тієї ж миті злетілись з усіх околиць.

– А Іванко, часом, не казав, куди повертати на роздоріжжі? – безнадійно спитала Леся.

– Ой, – від несподіванки зойкнула Ксеня. – Собака!

На самому перехресті сидів чорний пес. Сказати великий – це не сказати нічого. Розмірами він скидався на вгодоване теля і, здавалося, ріс на очах. Глибоко посаджені очі горіли червоними вогниками.

– Прямо собака Баскервілів… – прошепотіла молодша сестра, відступаючи назад.

Пес підвівся та повільно рушив на дівчат, капаючи слиною з роззявленої пащі.

– Тільки не тікати, не тікати… – намагалась зберігати спокій Ксеня, притримуючи сестру за плече. – У собак не буває червоних очей. Собаки не можуть так швидко збільшуватися в розмірах…

Вона відкоркувала горнятко і, заплющивши очі, зробила крок назустріч тварині, плескаючи в роззявлену пащу живою водою.

– Він зник! Спрацювало! – радісний голос Лесі змусив Ксеню розплющити очі.

Від велетенського собаки не лишилося й сліду. Лише бурий птах, їх недавній знайомий, низько кружляв над головами.

– Навіть не намагаюся зрозуміти, що то було, – перевела подих Ксеня. – І куди тепер…?

– Гляди, пташка ніби показує наліво!

І справді, птах, покружлявши над дівчатами, сів прямо посеред дороги, що вела ліворуч.

– А як ми знаємо, що він не заманює нас у чергову пастку Мари? – спитала Ксеня, недовірливо покосившись на пташку. – Може, і на нього бризнути живої водиці? На всяк випадок.

Їх вагання перервав скрип дерев’яного возу й звучний цокіт підков по кам’янистому шляху. Білий у сірі яблука коник тягнув низеньку підводу, засипану ароматним сіном і зеленими травами. Старенький сивобородий дідусь у сірій від часу сорочці й кептарі, вишитій гуцульській безрукавці, поважно керував возом, посмоктуючи люльку.

– Як ся маєте? – привітно підморгнув дівчатам він, і швидко затараторив: – А хто ваші старинє, дівчита? З котрого села? Чого самі по лісу ся ходите перед Зеленою Неділею?

Очі сестер округлилися.

– Що він сказав…? – тихенько прошепотіла Ксеня на вухо сестрі.

– Ну… Він спитав, звідки ми, і хто наші батьки.

– Скажи йому, щоб підвіз нас у село…

– От сама й скажи!

– Пане… Дідусю, – уже голосно сказала Ксеня. – А ви не підвезете нас до найближчого села?

Дід вибив люльку об підводу й посміхнувся у вус.

– Йо, чого ж не підвезти? Сідайте! Тіко скажіть чесно, що се в горах самі робите? Не мольфарі, часом? – підозріло покосився на них дідусь.

– Ні-ні, не мольфарі! – поспішила запевнити його Ксеня, хоча поняття не мала, хто вони такі, ті мольфарі. – Ми із міста, із… Станіслава, – згадала вона стару назву рідного Івано-Франківська. – Бабця наша при смерті була. А нещодавно померла. Оце виконуємо останню її волю. Бабця хотіла, щоб ми, її онучки, розвіяли її прах по Чорногорі до свята Купала, – закінчила свою натхненну брехню Ксеня.

– А вона, ваша бабця, раптом, не мольфаря була? – знову недовірливо примружився дідусь, все ж допомагаючи сестрам залізти на віз. – Дивне яке бажання в ню. Попіл по горам хіба шо мольфарі розвіюють… І ви, дівчита, простоволосі, як нявки лісом ходите. Аби не вишиті сорочки та коралі на шиіх, то посипав би вас сіллю… І де ж він, тей прах?

– Та ось, у горнятку! – показала дівчина на своє горня з живою водою.

Сестри влаштувалися на сіні, тісніше притискаючись одна до одної. Ні розплетене вогняно-руде волосся Ксені, ні короткі коси Лесі, що з ночі стирчали в усі боки, не вселяли довіри забобонним селянам.

– То у містах така мода, – спробувала пояснити діду Ксеня.

– Хто в містах?

– Хусток не носять, – допомогла сестрі Леся.

– А личаків?

Леся безпомічно подивилася на сестру, а та лише знизала плечима.

– Личаків, – повторив дід, показуючи на своє шкіряне взуття.

– З міста дорога довга – порвалися, а на нові грошей у нас немає, – знайшлася Ксеня, присоромлено зариваючи свої босі ноги глибше в сіно. – А навіщо вам стільки кленових гілок, пане?

– Мя називайте вуйко Василь, – хмикнув дідуган собі у вус. –