Читати книгу - "Сповідь відьом. Тінь ночі"

з’явилися пізніше. Однак вона більше не ставила мені запитань, а мовчки посадовила у крісло біля каміна й почала розчісувати гребінцем моє волосся.

— А ця наруга сталася вже після того, як ви заявили про свою любов до цієї відьми, мілорде? — поцікавилася Франсуаза.

— Так, — відповів Метью, чіпляючи кинджал на пояс.

— Значить, її затаврував не маньясанг, — промимрив П’єр. — Він ужив давнє окситанське слово, що означало «вампір», буквально — пожирач крові. — Бо ніхто б не став наражатися на гнів де Клермонів.

— Ні. То була інша відьма. — Хоча в кімнаті й було тепло, при цих словах я мимоволі здригнулася.

— Утім, двоє маньясангів були неподалік і дозволили цьому трапитися, — похмуро мовив Метью. — І вони за це заплатять.

— Що сталося, те сталося, — сказала я, не бажаючи розпалювати ворожнечу між вампірами. Попереду в нас і так було чимало проблем.

— Якщо мілорд узяв тебе за дружину після того, як тебе затаврувала відьма, то це означає, що те тавро не має сили, — мовила Франсуаза, швидко й вправно заплітаючи моє волосся в тугі коси. Вона накрутила їх на моїй голові і сколола шпильками. — У цьому Богом забутому краї твоє прізвище, може, і Ройдон, але ми ніколи не забудемо, що ти належиш до родини Клермонів.

Мати Метью колись попередила мене, що Клермони були як зграя. У двадцять першому сторіччі мене дратували зобов’язання та обмеження, обумовлені належністю до спільноти потойбічних істот. Однак тут, у 1590 році, мої магічні здібності були непередбачуваними, мої знання відьомського мистецтва практично неіснуючими, а моя найдавніша прародителька, судячи з історичних джерел, не з’явилася ще навіть на світ. Тут я могла покладатися лише на власний хист і на Метью.

— У той час наші наміри стосовно одне одного були чіткі й недвозначні. Але зараз я не хочу ускладнень. — Поглянувши на перстень Ізабо, я торкнулася його своїм великим пальцем. Тепер мої сподівання, що ми плавно й безперешкодно впишемося в минуле, здалися мені наївними й нездійсненними. Я озирнулася довкола. — А оце…

— Ми прибули сюди лише з двох причин, Діано: знайти тобі наставницю і, якщо вдасться, виявити отой алхімічний манускрипт. — Саме загадковий алхімічний манускрипт Ешмол-782 уперше звів нас докупи. У двадцять першому сторіччі він лежав собі тихо-мирно, похований серед мільйонів книжок Оксфордської Бодлійської бібліотеки. Заповнивши на нього паперову смужечку-заявку, я й гадки не мала, що оця проста дія вивільнить хитромудре заклинання, яке тримало той манускрипт на полиці, не мала гадки, що оте заклинання відновиться тієї ж миті, коли Ешмол-782 повернеться на своє місце серед книжок. Я була також повним невігласом стосовно відьом, вампірів та демонів, про яких, якщо вірити чуткам, ішлося на сторінках тієї книги. Метью визнав за розумніше виявити Ешмол-782 у минулому, а не намагатися знову зняти з нього закляття у двадцять першому сторіччі.

— Це буде твоя домівка, аж поки ми не повернемося, — сказав він, намагаючись заспокоїти мене.

Солідна обстановка кімнати була знайома мені з музейних експонатів та каталогів антикваріату, але я знала, що в Старій Хижці ніколи не матиму відчуття домівки.

Я помацала товсте лляне полотно — таке не схоже на махрові рушники Сари та Ем, затерті майже до дірок від частого використання. Голоси в сусідній кімнаті жваво дзюркотіли й коливалися у ритмі вкрай дивовижному для сучасної людини, незалежно від того, історик вона чи ні. Але, окрім минулого, іншого вибору ми не мали. Упродовж останніх днів нашого перебування в Медісоні інші вампіри дали нам це зрозуміти з усією ясністю, вистеживши нас і мало не вбивши Метью. І для того, щоб решта нашого плану спрацювала, я мала зробити все, щоб видати себе за типову жінку Єлизаветинської доби — отаким було моє першочергове завдання.

— «О цей прекрасний новий світ!» — Цитування «Бурі» Шекспіра було в історичному сенсі дуже некоректним із мого боку, бо ця п’єса мала бути написана лишень через двадцять років, але ранок видався дійсно важким.

— «Для тебе він новий»! — відповів Метью цитатою на цитату. — Тож чи готова ти до зустрічі з труднощами, які тебе чекають?

— Звісно, що готова. Допоможи мені вдягнутися. Я розправила плечі й підвелася з крісла. — Як слід правильно вітатися з графом?

2

Та моя заклопотаність належним етикетом виявилася марною. Титули та відповідні форми звертання були непотрібними, бо означеним герцогом виявився добродушний велетень на ім’я Генрі Персі.

Франсуаза, для якої пристойність і комільфо важили дуже багато, квоктала й метушилася, звершуючи процес мого вдягання в чисту, але вже ношену одіж: чиїсь нижні спідниці; прошитий корсет, призначений витворити з моєї атлетичної фігури традиційні жіночі форми; вишиту блузу з високим комірцем-жабо, що пахла кедром та лавандою; широку чорну спідницю з оксамиту і найкращий жакет П’єра, який був єдиним пошитим на замовлення предметом одежі, котрий хоч приблизно відповідав моїм габаритам. Та хоч як не старалася Франсуаза, їй не вдалося застебнути ґудзики на моїх грудях. Я затримала подих, увібрала живіт і стала чекати на чудо, коли вона тугіше затягнула мотузки на моєму корсеті, але ніщо, окрім божественного втручання, не могло надати мені силуету сильфіди.

Під час цього вкрай непростого процесу я поставила Франсуазі декілька запитань. Портрети представниць цього історичного періоду привчили мене до думки, що на мене начеплять громіздку конструкцію у вигляді пташиної клітки під назвою «фіжми», але Франсуаза пояснила мені, що цей пристрій призначався для більш офіційних оказій. Натомість вона причепила в мене під спідницями на талії набитий полотняний профіль у вигляді пампушки. Єдиною позитивною властивістю цього профілю було те, що він відводив від моїх ніг численні шари тканини і давав змогу пересуватися більш-менш вільно — за умови, якщо мені дорогою не траплялися меблі, а пункту мого призначення можна було досягти, рухаючись по прямій лінії. Але я мала також вклонятися і робити реверанси. Франсуаза швидко навчила мене цьому, коли пояснювала, як функціонували різні титули Генрі Персі: він вважався «лордом Нортумберлендським» попри те, що мав прізвище Персі й був графом.

Та я не мала жодного шансу скористатися цим новонабутим знанням. Щойно ми з Метью увійшли до великої зали, як на ноги скочив довготелесий молодик у заляпаному багнюкою шкіряному коричневому вбранні мандрівника і завзято почав із нами вітатися. Його широке обличчя оживилося запитальним виразом, важкі попелясті повіки здивовано злетіли до лоба, на якому