Читати книгу - "Лялька"

class="p1">Бакстер не відповіла.

— Це ж не надто вдарило по поліції, правда? — запитав Едмундс. — Те, що його відпустили, не покаравши.

— Не покаравши? — Бакстер не повірила власним вухам.

— Ну, за ґрати його ж не посадили.

— Для нього було б краще, якби таки посадили. Адвокати, збереження репутації, примусова шпиталізація. Вони сказали, що стрес від цієї ситуації став спусковим гачком для «зовсім невідповідної» реакції.

— А скільки разів хтось має зробити щось зовсім невідповідне до того, як люди нарешті визнають, що це не так? — перебив Едмундс.

Бакстер проігнорувала його коментар.

— Вони сказали, що Вульф потребує тривалого лікування внутрішньої антиособистості… Ні: антисоціальної… особистості… Розладу.

— Ти віриш у його розлад?

— Не тоді, коли він пішов, це точно. Однак, якщо доволі значна кількість людей скаже тобі, що ти збожеволів, і дасть досить пігулок, зрештою, тобі не залишатиметься нічого іншого, окрім як засумніватися, — зітхнула Бакстер. — Тож, відповідь на твоє запитання: рік у лікарні Святої Анни, пониження на посаді, зіпсована репутація та папери на розлучення, що чекали на нього під килимком біля його дверей — Вульфа точно не відпустили «не покаравши».

— Дружина пішла від нього, навіть після того, як він довів свою правоту?

— Ну, що я можу сказати? Вона ще те стерво.

— Ти її знала?

— Ота рудоволоса репортерка на місці злочину…

— То була вона?

— Андреа. Вона вбила собі в голову божевільну маячню щодо нас із Вульфом.

— Що ви спите разом?

— А є інші варіанти?

— Ну… А хіба ні?

Едмундс затримав дихання. Він усвідомив, що тільки-но несвідомо переступив за ту делікатну межу, по краєчку якої ходив до цього. Розмова закінчилася. Бакстер ігнорувала нав’язливі запитання, а коли вона натиснула педаль, аби прискоритися на шосе, обсадженого з обох боків деревами, що вело до в’язниці, двигун лише голосніше загарчав.

***

— Як це він мертвий? — закричала Бакстер на начальника в’язниці Девіса.

Вона підвелася, але Едмундс із Девісом усе ще сиділи за великим столом, який займав більшу частину його невиразного кабінету. Зробивши ковток гарячої кави, начальник в’язниці здригнувся. Зазвичай він рано приходив на роботу, але ці втрачені півгодини повністю зіпсували йому день.

— Детективе Бакстер, за передачу такої інформації до вашого відділу відповідає місцева влада. Це не в нашій компетенції.

— Але… — Бакстер спробувала заперечити.

Начальник в’язниці продовжив іще впевненіше:

— Ув’язненому Халіду стало недобре, коли він перебував у своїй одиночній камері, тому його перевели до медпункту, а потім — до лікарні Королеви Єлизавети.

— У якому значенні — недобре?

Начальник в’язниці взяв окуляри для читання й розгорнув папку на столі.

— У звіті сказано: «…слабке дихання та нудота». Його перевели до відділення інтенсивної терапії приблизно о восьмій вечора через «втрату реакції та зниження рівня кисню в крові попри кисневу терапію», якщо це щось означає для когось із вас.

Начальник в’язниці підняв очі й побачив, як Бакстер і Едмундс одночасно розуміюче кивнули. Тієї миті, коли його погляд повернувся до звіту, вони обоє спантеличено знизали плечима.

— Місцева поліція двадцять чотири години на добу чергувала під палатою, хоча як виявилося, знадобилася лише двадцять одна година, і це в кращому разі, оскільки помер він ще до одинадцятої вечора, — начальник закрив звіт і відклав окуляри. — Боюся, що це все, що я маю. Щоб дізнатися деталі, вам потрібно звернутися вже безпосередньо до лікарні. А тепер, якщо я більше нічим…

Він сьорбнув іще один ковток гарячої кави і відштовхнув чашку подалі, поки ще не встиг обпектися. Бакстер і Едмундс підвелися, щоб піти. Едмундс усміхнувся й подав начальнику в’язниці руку.

— Дякую, що витратили свій час на розмову з нами, — почав було він.

— Цього досить, — фиркнула Бакстер і вийшла.

Едмундс розгублено прибрав руку й пішов услід за нею, дозволивши автоматичним дверям зачинитися за собою. За мить до того, як вони мали зачинитися, Бакстер увірвалася назад до кабінету з останнім запитанням.

— От же лайно. Ледь не забула. Коли Халід покидав в’язницю, ви точно впевнені, що його голова була на місці?

Начальник в’язниці недовірливо кивнув.

— Ага.

***

Конференц-залу у відділі розслідування вбивств та інших серйозних злочинів наповнювали звуки «Good Vibrations» гурту «The Beach Boys». Вульфу зажди краще працювалося під музику, одначе було ще надто зарано, щоб відриватися на повну силу, не потурбувавши при цьому забагато людей.

Тепер він був одягнений у зім’яту сорочку, темно-сині штани та єдину пару черевиків — «оксфорди» ручної роботи від «Loake» були одночасно і доволі нехарактерною для Вульфа покупкою, і найбільш виваженим рішенням із усього, що він коли-небудь робив. Він майже не пам’ятав часів до них, коли наприкінці дев’ятнадцятигодинної зміни вже майже накульгував, а після кількох годин сну знову мусив сковзнути ногами в те саме незручне взуття.

Не помітивши, як на столі поруч із ним блимнув телефон, Вульф збільшив гучність. У кімнаті, де могло б розміститися три десятки людей, він був сам. Нею користувалися так рідко, що тут і досі пахло новим килимом, хоча приміщення переобладнали ще рік тому. Всю стіну займало непрозоре вікно, яке приховувало за собою головний офіс.

Детектив підняв зі столу ще одну фотографію, беззвучно підспівуючи у такт музиці та пританцьовуючи біля великої дошки попереду. Щойно причепивши останню фотокартку на місце, він відійшов, щоб оцінити свою роботу: збільшені фотографії різних частин тіла накладалися одна на одну, створюючи дві величезні версії моторошної постаті: перша — вигляд спереду, друга — позаду. Він знову уважно глянув на воскове обличчя, сподіваючись, що не помилився, і що тепер, знаючи, що Халід нарешті мертвий, матиме змогу спати трохи спокійніше. На жаль, відколи Бакстер поїхала до в’язниці, вона ще й досі не зателефонувала, щоб підтвердити його підозри.

— Доброго ранку, — промовив позаду нього знайомий голос із грубим шотландським акцентом.

Коли його напарник зайшов до кімнати, Вульф відразу ж припинив танцювати і зменшив гучність радіо. Детектив сержант Фінлі Шоу працював у цьому відділі найдовше серед усіх. Від цього чоловіка, що вмів наганяти людям страх, постійно несло сигаретним димом. Йому було п’ятдесят п’ять. Обличчя Фінлі було обвітрене, а ніс, не раз зламаний, так і не вправили на місце.

Так само, як Бакстер успадкувала Едмундса, відколи Вульф повернувся до роботи після «інциденту», Фінлі отримав обов’язки його няньки. У них