Читати книгу - "Третя світова: Битва за Україну"

на південні рубежі припинились, необхідність у запорозькому козацтві відпала — і указом Катерини ІІ Запорізька січ в 1774 році була ліквідована. Частина козацтва відійшла за Дунай, а друга — на землі у передгір’ях Північного Кавказу, названі Кубанню. Влада гетьманів поступово втрачала свою силу, а після видання імператрицею указу про створення губерній (1781 рік) Гетьманщину остаточно ліквідували[9].

Перехід українських земель під владу Росії вселяв надію у серця простого люду, що прийдуть зміни на добре. Але, крім повороту від церковної унії до православ’я, нічого суттєвого не відбулося. На Правобережній частині України, що була для царського російського правління не більш ніж приєднаними польськими провінціями, продовжували зберігати зручні для імперії старосвітські польські звичаї (переважно в культурно-просвітницькому житті), а на Лівобережжі більшість українського селянства опинилася у кріпосній залежності під орудою російських поміщиків.

Новоросія, Донбас, Слобожанщина

Внаслідок чорноморських походів та створення Новоросійського краю українські землі цілком опинилися в орбіті Росії. Повернулось кріпосне право, було ліквідовано автономію та введено російські закони. Останнім гетьманом в історії України в складі Російської імперії був Кирило Розумовський. Після скасування привілеїв козацтва та адміністративного «звуження» Гетьманщини заможні верстви українського козацтва, як і польська шляхта, почали інтеграцію до лав російського дворянства. Дехто з українців опинився серед впливових політиків, наприклад, голова Синоду Феофан Прокопович, генерал-фельдмаршали Олексій та Кирило Розумовські, канцлер Росії Олександр Безбородько. Українській знаті виділили великі володіння на ледь колонізованому півдні Російської імперії, об’єднані пізніше під загальною назвою «Новоросія». Сам термін з’явився ще у 1764 році, коли територія дислокації гусарського полку новосербського військового корпусу, до складу якого входило майже все чоловіче населення краю, була перетворена на Новоросійську губернію. До неї увійшли Слов’яносербія та Українська оборонна лінія. Спершу Новоросія охоплювала територію Бахмутського повіту (що раніше належав до Воронезької губернії), Миргородського та Полтавського полків (у Гетьманщині). Від 1765 року центром губернії став Кременчук.

Колонізація земель Новоросії набула масового характеру з кінця XVIII століття під керівництвом князя Потьомкіна, який для цього отримав від імператриці Катерини ІІ практично необмежені повноваження. За час його урядування до Новоросії приєдналось історичне Запоріжжя, а також було збудовано новий адміністративний центр, названий в честь великої імператриці — Катеринослав (1776). У 1783 році Новоросія збагатилась ще й Кримом.

Після останнього третього поділу Польщі в 1795 році Галичина відійшла до Австрії, а східна частина Правобережної України — до Російської імперії. Кримське ханство, яке 1774 року отримало статус незалежної держави, через десять років цей статус втратило. Понад те, на приєднаних степових територіях колишньої Запорізької січі, Північного Причорномор’я і Таврії замість козацьких та татарських поселень утворилися нові поселення та міста, заселені росіянами: Запоріжжя (1770), Кривий Ріг (1775), Катеринослав (теперішній Дніпропетровськ — 1776), Херсон, Маріуполь (1778), Севастополь, Мелітополь (1784), Миколаїв (1789), Одеса (1794), Луганськ (1795) та ін.

Російський цар Павло І своїм указом від 12 грудня 1796 року відродив Новоросійську губернію, де повітовими містами стали Бахмут, Катеринослав, Єлизаветград, Костянтиноград, Маріуполь, Ольвіополь, Павлоград, Перекоп, Ростов, Сімферополь, Тирасполь, Херсон. Вона проіснувала до 1802 року, після чого була розділена на Миколаївську і Таврійську губернії.

У 1803 році Миколаївська губернія була перейменована на Херсонську. Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство проіснувало аж до 1873 року. Саме на ці землі царська влада закликала «задунайських» переселенців-слов’ян, що були під гнітом Османської імперії, а також підприємливих поляків, німців, французів, шведів та швейцарців з Європи, масові переселення яких припадають на початок ХІХ століття. Переселенцям гарантувався статус вільних колоністів, звільнення на двадцять років від податків та служби в армії. Варто зауважити, що корінного російського населення на цій, тоді ще не залюдненій, території не було, адже замість татар та ногайців сюди переселили «задунайських» переселенців-слов’ян, які поступово асимілювалися з місцевим населенням — молдаванами та влахами, циганами та євреями. В одній тільки Херсонській області українців налічувалося 71 %, а російського населення — тільки 5 %[10].

Після 1917 року слово «Новоросія» перестали вживати, бо значна частина її земель була включена більшовиками до складу Української РСР. У незалежній Україні цей термін також не припав до душі «новоукраїнцям» з переважно радянським менталітетом. Прийнятнішим став термін «південно-східна Україна», що мав реальне підґрунтя. Проте поняття «Новоросії» знову актуалізувалося в 2014 році, коли на сході України створили самопроголошений конфедеративний союз Донецької та Луганської народних республік під загальною назвою «Новоросія», незважаючи на те, що ці території ніколи не входили до складу історичної Новоросії. На цей «бренд» також претендують прибічники федералізації в Одеській та Миколаївській областях.

Ще одним регіоном, що знаходиться під прицілом не лише російських та українських політиків, але й міжнародного співтовариства, є Донбас.

Історично — це регіон, до якого входять північна частина Донецької (без Приазов’я) та південна частина Луганської (за виключенням північної частини — Слобожанщини) області України (так званий Малий Донбас). Великий Донбас включає в себе також частину Дніпропетровської (Україна) та Ростовської (Росія) областей. На початку XVIII століття на цій території почали промислову розробку Донецького кам’яновугільного басейну площею близько 60 тис. кв. км із загальними запасами вугілля 140,8 млрд тонн і заляганням пластів на глибину 1800 метрів.

Сюди, на Донбас, мігрували чорнороби та галузеві спеціалісти з Олонецької, Липецької та Ярославської губерній для роботи на чавуноливарних заводах. Основними центрами видобутку стали Донецьк, Красноармійськ, Макіївка, Лисичанськ, Горлівка, Ровеньки, Красний Луч та інші. Основну масу переселенців також становили українці з правобережної України. За результатами першої ревізії (перепису) населення в Російській імперії, 85 % жителів Новоросії становили українці, або ж, як їх тоді називали, «малороси»[11]. Проте головними інвесторами цього регіону в той час були бельгійці, що розпочали видобуток вугілля та побудову металургійних заводів. Цю територію називали «десятою бельгійською провінцією» неспроста. Росія, що стала заручницею своєї власної відсталості, відчинила двері іноземним інвесторам з Європи та Америки, які привнесли нові технології у виробництво якісного металу, якого так потребувала російська військова промисловість, а зігнані з бідних сіл селяни виконували роль дешевої робочої сили. Таким чином, тісне переплетення історичного розвитку, інтересів та господарства обох областей України — Донецької та Луганської — обумовили неформальне об’єднання їх у спільний історико-культурний та економічний регіон.

Третім важливим історичним регіоном на північному сході України є Слобожанщина. Сьогодні цей термін вживається як загальна назва частин Харківської, Сумської, Полтавської, Луганської та Донецької областей, з українського боку, та Білгородської, південних районів Курської та південно-західних районів Воронезької областей Росії. Сама назва походить від типу поселення — слобода