Читати книгу - "Володар Перстенів"

серед гобітів із бідних і не надто знатних родин. Утім, близьких друзів він не мав, аж поки не попідростали його молодші кузени.

Найстарший із них, улюбленець Більбо, був Фродо Торбин. Коли Більбо виповнилося дев'яносто дев'ять, він зробив Фродо своїм спадкоємцем і оселив у Торбиному Куті; і це остаточно перекреслило надії Сумоселів-Торбинів на спадок. Виявилося, що Більбо та Фродо мають уродини в один день, 22 вересня. «Фродо, ти би перебрався до мене, мій хлопче, — сказав якось Більбо. — І тоді ми зможемо разом святкувати наші уродини». Тоді Фродо перебував у парубочих літах — так гобіти говорять про безвідповідальний вік після двадцяти, між дитинством і дорослішанням у тридцять три роки.

Минуло ще дванадцять років. Щороку Торбини дуже весело святкували в Торбиному Куті свої уродини; але тепер було зрозуміло, що цієї осені очікується щось виняткове. Більбо мало виповнитися сто одинадцять, 111 — доволі чудернацьке число і дуже поважний вік для гобіта (Старий Тук дожив тільки до 130); а Фродо мало виповнитися тридцять три, 33 — важливе число, дата його «дорослішання».

У Гобітоні та Поріччі заходилися плескати язиками; і чутки про очікувану подію облетіли весь Шир. Життя і вдача пана Більбо знову стали головною темою розмов; і старі гобіти раптом знайшли зацікавлених слухачів для своїх спогадів.

Ніхто не мав таких уважних слухачів, як старий Гем Правоніг, відомий за прізвиськом Дідусь. Якось він теревенив у «Гілці плюща» — невеликій корчмі при порічанській дорозі; говорив він поважно, бо ось уже сорок років доглядав сад у Торбиному, а до того часу допомагав старому Норолюдові. Тепер, коли сам він старів і костенів, роботу переважно виконував його наймолодший син, Сем Правоніг. І батько, і син були у дружніх стосунках із Більбо та Фродо. Вони мешкали на самому Пригірку, під номером З на Торбиному Узвозі, якраз під Торби ним Кутом.

— Дуже поштивий і ґречний гобіт наш пан Більбо, я завжди це казав, — проголосив Дідусь. І не збрехав: Більбо був із ним дуже люб'язний, кликав «Майстром Гемфастом» і постійно радився щодо вирощування овочів — у справах «корінців», а особливо картоплі, бо вся околиця мала Дідуся за найбільшого авторитета (і сам він із цим погоджувався).

— Ну, а як цей Фродо, який у нього живе? — запитав старий Дуб із Поріччя. — Прізвище його Торбин, але, кажуть, він більш як наполовину Брендіцап. Мене дивує, чому Торбини шукають собі жінок десь аж у Цаповому Краї, де народ такий чудний.

— І не дивно, що чудний, — втрутився Деді Двоніг (сусід Дідуся), — якщо вони живуть не на тому боці ріки Брендівинної, біля самого Пралісу. А це місце темне і недобре, якщо бодай половина з того, що кажуть, правда.

— Ти правий, Деде! — сказав Дідусь. — Зрозуміло, що не в самому Пралісі живуть Брендіцапи з Цапового Краю, та вони справді чудної породи. Возяться в човнах тією рікою — де таке бачено? То й не дивно, що буде біда, ось побачиш. І все ж, панич Фродо — юнак, із котрим приємно мати справу. Дуже подібний на Більбо і не тільки з лиця. Зрештою, його батько теж із Торбинів. Скромним і порядним гобітом був пан Дрого Торбин; і нічого особливого не можна було про нього розказати, аж поки він не втонув.

— Утонув? — перепитало кілька голосів. Звісно, вони і раніше чули ці й інші сумнівні плітки; та гобіти мають пристрасть до сімейних історій і готові були послухати цю оповідку ще раз.

— Ну, таке кажуть, — почав Дідусь. — Бачте, пан Дрого побрався з бідолашною панною Примулою Брендіцап. Вона була кузиною пана Більбо по материній лінії (її мама — наймолодша з дочок Старого Тука); а пан Дроґо був його троюрідним братом. Отже, панич Фродо є його і двоюрідним, і троюрідним братом, тобто близькою родиною, розумієте. Якось пан Дроґо гостював у тестя, старого господаря Ґорбадока, у Бренді-холі, як це частенько бувало після його одруження (сам він був не проти добре попоїсти, а старий Горбадок умів щедро пригощати); і поплив він човном рікою Брендівинною; і він, і його дружина втопились, а бідний панич Фродо був іще зовсім дитям, отаке-то.

— Чув я, після вечері вони попливли на прогулянку при місяці, — сказав старий Дуб, — і потопила човен якраз Дроґова вага.

— А я чув, що це дружина його штовхнула, а він потягнув її за собою, — встряв Пісковик, гобітонський мірошник.

— А ти не вір усьому, що чуєш, Пісковику, — урвав Дідусь, який недолюблював мірошника. — Не треба балакати про штовхання і тягання. Човен — то річ ненадійна, і оком не змигнеш, а він перекинеться. Хай там як, а той панич Фродо залишився сиротою і, так би мовити, викинутим на берег поміж тих чудних цаповинців, у тому їхньому Бренді-холі. Справжній кролятник, та й годі. У старого Ґорбадока завжди товклися не менше як дві сотні родичів. Пан Більбо зробив добре діло, коли забрав звідти юнака, щоби той пожив серед порядних гобітів.

Але, напевно, Сумосели-Торбини були цим неприємно вражені. Вони сподівалися, що їм дістанеться Торбин Кут, коли пан Більбо зник і нібито помер. І ось він з'являється і виставляє їх за двері; далі живе-поживає й анітрохи не старіє, щоби йому ще стільки ж прожити! Раптово у нього з'являється спадкоємець, і всі папери оформлено як годиться. І вже ніколи Сумоселам-Торбинам не бачити Торбиного Кута, принаймні нате сподіватимемося.

— Чув я, грошей там чималенько приховано, — сказав незнайомець, котрий приїхав у справах із Великого Ритова в Західній Чверті. — Біля верхівки вашого пагорба, кажуть, повно тунелів, які просто забиті скринями зі золотом, сріблом і коштовностями.

— Ну, то ти знаєш більше за мене, — відповів Дідусь. — Про коштовності я нічого не чув. Пан Більбо грошей не шкодує, і, здається, йому їх не бракує; але про тунелі я нічого не знаю. Я бачив пана Більбо, коли той повернувся шістдесят років тому, а я був тоді юнаком. Тільки-но став підмайстром у старого Норолюда (а він кузен мого батька), та він узяв мене до Торбиного Кута стерегти город, поки йшов розпродаж, аби не тинялись усякі й не витоптували городини. І тут саме пан Більбо піднімається на Пригірок, веде поні зі здоровенними торбами та парою скринь. Ясна річ, там було повно коштовностей із чужинецьких країв, де, кажуть, є золоті гори; але щоби наповнити тунелі — стільки не було. Втім, про це більше знає мій Сем. Він не вилазить із Торбиного Кута. Схиблений на розповідях про давні часи,