Читати книгу - "Коли впаде темрява"

бути, Вілло? Я хочу сказати, невже зараз двадцять перше століття?

Перш ніж вона встигла відповісти, вони почули клац-клац-клац пазурами по асфальту. Цього разу вовк з’явився на дорозі не сам; тепер їх наздоганяли аж чотири вовки. Найбільший, той, що йшов попереду, був тим самим, котрий переслідував Девіда на його шляху до Кравхарт Спрингс. Він упізнав би це волохате хутро будь-де. Очі в нього тепер горіли яскравіше. У кожному, ніби потонула лампада, плавав ріжок місяця.

— Вони нас бачать! — скрикнула Вілла у якомусь захваті. — Девіде, вони нас бачать! — Вона опустилася на одно коліно прямо на розбитій роздільній смузі і простягнула праву руку. Почала цоркати, звати.

— Мій гарний хлопчику! Іди-но сюди!

— Вілло, мені це не здається розумним.

Вілла не звернула уваги, що було цілком схоже на неї. Вілла завжди керувалася власним розумом. Це вона побажала їхати з Чикаго до Сан-Франциско залізницею — тому що, як вона заявила, їй хочеться взнати, що відчуваєш, коли трахаєшся у потязі. Особливо в такому, що їде швидко та ще й трохи похитується.

— Іди сюди, хлопчику, йди до своєї мамуні!

Великий вовцюра наблизився, за ним його жіночка, а слідом їхні двоє… чи можна назвати їх дітками? Вовк випнув морду (сяйнули його зубиська) до тонкої простягнутої руки, місяць на мить залив його очі по вінця, зробивши їх срібними. А тоді, ледь не торкнувшись носом її шкіри, він заскавчав, відсахнувшись назад так різко, що якусь мить навіть стояв на задніх лапах, передніми молотячи повітря, виставивши напоказ білий плюш свого черева. Решта кинулися врозтіч. Великий вовцюра і робив пірует в повітрі і, підібгавши хвоста й не перестаючи скавуліти, дременув у кущі правобіч дороги. І зграя за ним.

Вілла підвелася і подивилася на Девіда з виразом нестерпного смутку. Він натомість втупився очима собі у носки черевиків.

— Отже, ти відірвав мене від музики і привів сюди, у темряву, заради цього? — спитала вона. — Щоб показати мені, хто и тепер? Так, ніби я сама цього не знала.

— Вілло, мені так шкода.

— Поки що ні, але незабаром стане. — Вона знову взяла його за руку. — Ходімо, Девіде.

Тепер він наважився кинути на неї погляд.

— Ти не сердишся на мене?

— Так, трішечки… Але ти — все, що тепер маю, і я тебе не відпущу.

Невдовзі після зустрічі з вовками Девід побачив і бляшанку, що лежала на узбіччі.

Він був майже певен, що це та сама, яку він гнав носаками поперед себе, поки не вдарив по ній скоса, відбивши у зарості. І ось вона опинилась знову на тому ж, попередньому, місці… бо насправді, звісно, він її ніколи не чіпав. Сприйняття далеко не все, казала Вілла, але сприйняття й сподівання разом? Склади їх докупи, і сотвориш собі з нічого «Шоколадні пастилки Різа з арахісом».

Девід копнув бляшанку, відбивши її далеко у кущі, а коли вони відійшли подалі, озирнувся й побачив, що вона лежить там, де й була, — там, де колись давно якийсь ковбой — ймовірно, прямуючи до бару «26» — викинув її з вікна свого пікапа. Він запам’ятав цей жест з «Їі-Го-Го» — давнього телешоу, яке вели Бак Овенс і Рой Кларк, вони ще називали там пікапи ковбойськими кадилаками.

— Чому ти посміхаєшся? — спитала Вілла.

— Потім розповім. Здається мені, в нас попереду сила-силенна часу.

Вони стояли перед станцією Кравхарт Спрингс, тримаючись за руки в місячному світлі, наче Ганзель і Гретель перед цукерковим будиночком. Довга, пофарбована в зелене будівля здавалася Девідові в місячному сяйві попелясто-сірою, і, хоча він знав, що слова ВАЙОМІНГ та ШТАТ РІВНОПРАВ’Я написані червоною, білою й синьою фарбами, вони могли бути будь-якого кольору. Він помітив захищений від непогоди пластиком аркуш паперу, пришпилений до одного зі стовпів, між якими починалися широкі сходи до вхідних дверей. Біля одвірка яких так само незворушно стовбичив Філ Палмер.

— Гей, молодець, — гукнув до нього Палмер. — Є тютюнець?

— Вибачте, містере Палмер, — відгукнувся Девід.

— Пригадую, ти збирався принести мені цілу пачку.

— Мені не траплялася крамниця, — сказав Девід.

— А там, де була ти, лялечко, не продають цигарок? — спитав Палмер.

Він належав до тих чоловіків, що всіх жінок певного віку кличуть лялечками. Це було зрозуміло з одного погляду на нього, як було зрозуміло й те, що, аби вам довелося провести день з ним разом десь посеред паркого серпневого полудня, він обов’язково зсунув би на потилицю капелюха, щоб втерти собі лоба, і промовив, що не так важить спека, як вологість.

— Я певна, що там продають, — сказала Вілла. — Але навряд чи я змогла би їх купити.

— Хочеш пояснити чому, кралечко?

— А ви як гадаєте, чому?

Однак Палмер склав руки на своїх вутлих грудях і промовчав. Звідкілясь зсередини заголосила його дружина:

— У нас риба на вечерю! Спершу перве, а потім вторе! Ненавиджу, як тут тхне! Сухарі!

— Ми мертві, Філе, — промовив Девід. — Ось чому. Привиди не можуть купувати цигарок.

Палмер дивився на нього кілька секунд, але перш ніж встиг засміятись, Девід помітив, що він йому більш ніж повірив. І Палмер і сам про це знав.

— Я чув багацько пояснень, коли хтось комусь чогось не приносив обіцяного, — сказав він. — Але твоє заслуговує на гран-прі.

— Філе…

А зсередини:

— Риба на вечерю! Ох, чорти б її взяли!

— Вибачте, дітки, — сказав Палмер. — Мене кличуть обов’язки.

І він пішов. Девід обернувся до Вілли, гадаючи, що вона спитає його — а ти сподівався на щось інше? Але вона читала оголошення на стовпі біля сходів.

— Поглянь-но сюди, — позвала вона. — Скажи, що ти бачиш?

Спершу він нічого не побачив, бо місячне світло відбивалося від пластикового покриття. Він зробив крок ближче до стовпа, а тоді лівіше, відсторонивши Віллу.

Угорі було написано ЖЕБРАКУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАБОРОНЕНО НАКАЗОМ ШЕРИФА ОКРУГУ САБЛІТ, а нижче дрібним шрифтом бла-бла-бла, а внизу…

Вона штовхнула його ліктем. І штовхнула добряче.

— Перестань клеїти дурня і подивися уважно, Девіде. Я не хочу манячити тут всю ніч.

Ти не бачиш того, що просто перед твоїми очима.

Він одвернувся від станції і подивився на залізничні рейки, що сяяли у місячному світлі. Поза ними неясно виднілася біла скеля з пласкою верхівкою — ондечки отака-то столова гора, кулеґо, точнісінько, як у тамтих старих кінах Джона Форда.

Він знову обернувся до оголошення на стовпі і здивувався, як це йому — такому солідному інвестбанкіру Вольфу Лякайлу — могло приверзтися ЖЕБРАКУВАННЯ замість ПЕРЕБУВАННЯ.

— Тут написано ПЕРЕБУВАННЯ НА ТЕРИТОРІЇ ЗАБОРОНЕНО НАКАЗОМ ШЕРИФА ОКРУГУ САБЛІТ, — сказав він.

— Дуже добре. А під