Читати книгу - "Сезон гроз"

від третьої особи. Чи може обвинувачення надати інші докази?

— Інші докази відсутні… Поки що… Обвинувачений, як вже було сказано, відьми́н. Це мутант, що знаходиться за межами людського суспільства, зневажає людські закони і вважає себе вищим за них. Під час роботи за своїм криміногенним та соціопатичним фахом знається зі злочинним елементом, а також з нелюдьми, в тому числі з расами, традиційно ворожими людству. Порушення закону закладене в нігілістичній природі відьми́на. У випадку відьми́на, Високий Суде, відсутність доказів є найкращим доказом… Доказом віроломства і…

— Чи обвинувачений, — суддю явно не цікавило, доказом чого ще є брак доказів. — Чи обвинувачений визнає провину?

— Не визнаю. – Геральт проігнорував розпачливі сигнали пані адвокатки. — Я невинний, не вчинив жодного злочину.

Відьми́н мав деякі навики — йому доводилося стикатися зі сферою правосуддя, а, крім того, побіжно ознайомитися з літературою по темі.

— Мене звинувачують внаслідок упередження…

— Протестую! — скрикнув асесор. — Підсудний виголошує промову!

— Протест відхилено.

— Внаслідок упередження до моєї особи та професії, тобто в результаті praeiudicium, praeiudicium же заздалегідь передбачає фальш. Щобільше, мене обвинувачують на підставі анонімного доносу, і то єдиного. Testimonium unius non valet. Testis unus, testis nullus. Ergo, це не обвинувачення, а лише припущення, тобто praesumptio. А припущення залишає простір для сумнівів.

— In dubio pro reo! – опам’яталася захисниця — In dubio pro reo, Високий Суде!

— Суд, — суддя гримнула молотком, розбудивши вилинялого підсудка, – постановляє: визначити грошову заставу в розмірі п’ятисот новіградських корун.

Геральт зітхнув. Йому було цікаво, чи обидва його співкамерники вже прийшли до тями і чи зробили якісь висновки з того, що сталося. А чи йому доведеться ще раз їх відлупцювати і відкопати.

А місто що таке, як не народ?

Вільям Шекспір, Коріолан, пер. Д. Павличко

Розділ четвертий

На самому краю людної торговиці стояла грубо збита з дощок ятка, котру обслуговувала старенька бабуня в солом’яному капелюсі, кругленька і рум’яна, немов добра чарівниця з казки. Над бабунею виднівся напис: «Щастя і радість — тільки у мене. Огірок задарма». Геральт зупинився, витрусив з кишені мідяки.

— Налий, бабцю, — попросив понуро, — півкварти щастя.

Набрав повітря, випив одним махом і видихнув. Витер сльози, які сивуха витисла в нього з очей.

Був вільний. І злий.

Що цікаво, про своє звільнення Геральт довідався від особи, яку знав. З вигляду. Це був той самий передчасно облисілий молодик, котрого на його очах спустили зі сходів остерії «Natura Rerum». Він, як виявилося, був шкрябопером з трибуналу.

— Ти вільний, — повідомив йому облисілий молодик, сплітаючи і розплітаючи худі і поплямовані чорнилом пальці. — Заплатили заставу.

— Хто заплатив?

Інформація виявилася конфіденційною і облисілий шкрябопер відмовився її надавати. Відмовився також — так само різко — повернути конфісковану торбину Геральта. В якій, крім усього іншого, містилася готівка і банківські чеки. Рухоме майно відьми́на, не без уїдливості оголосив молодик, було визнане адміністрацією cautio pro expensis, заставою в рахунок судових витрат і можливих штрафів.

Будь-які суперечки не мали ні мети, ні сенсу. Геральт мусив радіти, що при звільненні йому віддали хоча б речі, які мав у кишенях на час затримання. Особисті дрібнички і дрібні гроші. Настільки дрібні, що нікому не хотілося їх красти.

Відьми́н перелічив урятовані мідяки. І посміхнувся старенькій.

— І ще півкварти радості, будь ласка. Дякую за огірок.

Після бабусиної сивухи світ значно погарнішав. Геральт знав, що це швидко мине, тому пришвидшив крок. Мав уладнати деякі справи.

Рибка, його кобила, щасливо уникла уваги суду і не увійшла в рахунок cautio pro expensis. Була там, де він її лишив, у стаєнному загоні, доглянута і нагодована. Відьми́н не міг залишити цього без винагороди, незалежно від власного матеріального становища. Зі жмені срібних монет, які збереглися у вшитому в сідло сховку, кілька відразу дістав конюх. Якому ця щедрість аж відібрала мову.

Горизонт над морем темнішав. Геральтові здавалося, що помічає там спалахи блискавок.

Перед входом до кордегардії відьми́н передбачливо набрав у легені свіжого повітря. Не допомогло. Пані стражниці, очевидно, з’їли сьогодні більше квасолі, ніж завжди. Набагато, набагато більше квасолі. Хтозна, може була неділя.

Одні — як зазвичай — їли. Інші були зайняті грою в кості. З появою відьми́на встали з-за столу. І оточили його.

— Відьми́нн, гля, — промовила комендантка, встаючи впритул. — Взяв і приперся.

— Їду з міста. Прийшов забрати свою власність.

— Як позволим, — друга стражниця штурхнула його ліктем, ніби ненароком, — то шо нам за то дасть? Проставиться, братан, треба, проставиться! Е, дєвки? Шо скажем, хай зробе?

— Хай кожну в голу жопу поцілує!

— В засос! І язиком вилиже!

— Та ну! Ше заразить чимось!

— Нє, ну мусе нам, — ще одна поперла на нього твердим, як каменюка, бюстом, — шось приятне зробить, нє?

— Пісеньку хай заспіва, — інша голосно перднула. — А мелодію під мій тон підбере!

— Або під мій! — наступна перднула ще голосніше. — Бо мій лучче звучить!

Решта дам аж за боки бралася від сміху.

Геральт проклав собі дорогу, стараючись не зловживати силою. В цей момент відчинилися двері камери схову і в них з’явився панок у бурій опанчі і береті. Комірник, Гоншорек, чи як там його. Побачивши відьми́на, він широко розкрив рота.

— Ви? — пробелькотів. — Як же ж так? Ваші мечі…

— Власне. Мої мечі. Прошу їх повернути.

— Таже… таже… — Гоншорек похлинувся, схопився за груди і важко ловив повітря. — Таже я тих мечів не маю!

— Що?

— Не маю… — Обличчя Гоншорека почервоніло і скривилося, ніби в пароксизмі болю. — Забрали же ж…

— Тобто? — Геральт відчув, як його охоплює холодна лють.

— Забра… ли…

— Як то забрали? — Відьми́н схопив комірника за поли. — Хто забрав, псяюхо? Що це до дідька має означати?

— Квитанція…

— Власне! — Відьми́н відчув на плечі залізний стиск. Комендантка варти відштовхнула його від Гоншорека, який продовжував захлинатися.

— Власне! Квитанцію покаж!

Відьми́н не мав квитанції. Квитанція з камери схову зброї залишилася в його торбі. Торбі, конфіскованій судом. Як застава в рахунок витрат і можливих штрафів.

— Квитанція!

— Не маю. Але…

— Нема квитанції — нема мечів, — не дала йому закінчити комендантка. — Забрали мечі, не