Читати книгу - "Репортер"

полон, в концтаборі він вступив у Опір, йому доручили ввійти у власовську Російську визвольну армію, працював у їхніх газетах, відступав разом зі штабом Власова до Праги, там брав участь у його полоненні, одержав за це орден Червоного Прапора, а в сорок дев’ятому заарештували як зрадника батьківщини… Його реабілітували в п’ятдесят четвертому, через рік народився я, а коли мені виповнилося два, він помер від розриву серця; ховали його з військовими почестями, були промови й величезна кількість вінків. Коли я став комсоргом у класі, а потім секретарем, мені доводилося часто виступати на зустрічах і конференціях. Спочатку все це для мене було новиною, я хвилювався, довго писав конспекти промов, а потім звик, підготував кілька розхожих стереотипів і навчився не заглядати в папірець — це страшенно подобалося, тому на журфак мене рекомендував міськком комсомолу. Весною сімдесят восьмого я писав курсову; мама запропонувала влаштувати зустріч з Надією Петрівною, директором їхньої бібліотеки, — вона і ветеран війни, і кандидат філософії, батько її був учасником штурму Зимового — словом, кладезь інформації, прекрасний типаж для великого інтерв’ю. Надія Петрівна прийшла до нас — у неї мати паралізована і дуже вередлива, а жили вони в одній кімнатці. Ми почали працювати, просиділи довго, а коли я, провівши її додому, повернувся, мама сказала: «Ваню, а чи не поміняти тобі професію? Ти зовсім не вмієш слухати)). — «Чому? — здивувався я. — Я запитував, вона відповідала, я взяв у неї чудовий матеріал». — «У твоїх очах не було інтересу… Надії Петрівні було з тобою скучно. Ти просто запитував, а вона просто відповідала. Ти не болів нею. А твій батько до кожної людини ставився як до дива, він милувався співрозмовником, придумував його, відкривав у ньому таке, що тому й на думку не спадало… Твій батько був справжнім журналістом, бо він вірив у таємницю, приховану в кожному, з ким зустрічався. Просто слухати — нічого не значить, Ваню… Просто слухати і просто говорити — це пусте. Коли ти живеш словом, що його промовляє інший, тоді ти журналіст, а так… Репортер повинен бути влюбливою людиною, розумієш?»

… Я потім довго тренувався перед дзеркалом, говорив з уявним співрозмовником, награвав доброту в погляді, репетирував усмішки, гримаси жалю, співчуття, жадібного інтересу. Спочатку це мені допомагало, та все перевернулось, коли я надрукував у молодіжній газеті нарис про дворових хуліганів і про їхнього вожака Сеню Шарикова; мене вітали — «стрижневий матеріал»; увечері до редакції прийшла його мати: «Що ж мені тепер робити, коли Сеню посадили?

В мене двоє малюків, я ночами працюю на станції — на двадцять карбованців більше платять за нічні чергування… З ким же мені діток лишити? Адже вони, коли прокидаються, плачуть, води просять, на горщик треба посадити, а Женя взагалі в ліжку мочиться, підмивати треба, це все Сенін клопіт був… Пришліть хоч якихось тимурівців…»

… Я провів з дітьми Шарикової дві ночі, добився, щоб Сеню звільнили (начальник відділення міліції на мене не дивився, вигравав вилицями, чоловік совісний, пенсійного віку, втрачати нічого).

— Взагалі, — говорив він скрипучим, безнадійно-канцелярським голосом, — посадити треба не його, а ваших комсомольських балакунів. Що хлопцям у дворі робити? Ну скажи?! Спортмайданчика — немає? Нема. Підвали порожні? Порожні. А танцзал — ні-ні, заборонено інструкцією… В бібліотеці цікавих книжок додому не дають, та й черга на них… Прийде якийсь ваш фертик у жилеті і почне хлопцям тлумачити про продовольчу програму чи про те, як у світі капіталу експлуатують дитячу працю… А у Сені з його братією від вашого комсомольського занудства аж вуха в’януть… Їм — за фізіологією — ворушитися треба, енергію свою вивільняти… А ви — блем-блем, уперед до дальших успіхів, а його мати дев’яносто три карбованці на місяць одержує… На чотирьох…

Наступного дня я подався в ЖЕК; начальниця тільки зітхнула: «На які кошти ми спортмайданчик побудуємо? Живемо в країні «недозволеності», все розписано по кошторисах: тисяча — на прибирання, три тисячі на ремонт — та й годі. Хоч мені ремонт і не потрібен, жильці за під’їздами наглядають, не дозволяють шкрябати стіни цвяхами, але ж все одно ці гроші мені ніхто не дасть перекинути в іншу статтю, а сама я пальцем не поворухну — кому хочеться на світ дивитися крізь грати?! У нас, юначе, здавна заведено: що згори спущено — те й роби, а сам не смій… Холопи і є холопи! А відверта з вами тому, що я інвалід праці, на хліб з молоком вистачить…

Ось тоді я згадав мамині слова про те, як батько придумував собі людей; мабуть, це було для нього як засіб захисту: коли придумаєш у кожному стрічному добру таємницю, не таким безнадійним здається життя. Справді, людина — творець власного щастя, але одні крадуть і купують дорогі меблі, а другі вигадують світ хороших людей, щоб пристойно поводитись на землі — між минулим і майбутнім. І те й те у всіх однакове, тільки життя різне…

— Василю Пантелійовичу, — сказав я Горенкову, — вашу справу вивчає експертна комісія… З того, що я зміг зрозуміти, мені ясно, що ви ні в чому не винні.

— Правильно. Але мене не задовольнить амністія, списання через хворобу, зміна статті… Я вимагаю сатисфакції…

— Ви у своїх скаргах не згадували імен… Хочете назвати тих, хто судив вас?

— Цих звинувачувати не можна — безправні люди… Їхнє становище жахливе. Адже вони програму «Час» дивляться, «Правду» читають… Усіх тепер закликають до перебудови, сміливості, ініціативи, а ті, хто мене судив, досі живуть законами, які покликані карати за ініціативу і сміливість. Бідолашні судді! Мені їх жаль… А звинувачую я нашого заступника міністра Чуріна, — він схвалив мої пропозиції, дозволив почати експеримент до того, як це було введено в галузі, я повірив йому на слово, без наказу. А коли нагрянули ревізори — дуже великі прибутки пішли, дуже швидко я почав здавати об’єкти, — і побачили, що я перекидаю гроші із статті «Телефонні переговори» на преміальні, з графи «Розпис стін» на соцпобутсектор, борець за втілення в життя рішень двадцять сьомого з’їзду Чурін відмовився від своїх слів, заявивши, що я на нього зводжу наклеп, ніякого дозволу він не давав, брехня…

— Можна кілька запитань?

— Давайте. Але як я почну занадто розпалятись — зупиняйте. Злість від сатани, від неї сліпнеш і втрачаєш логіку…

— Поясніть, як вам удалося за рік вивести трест з прориву?

— У справі все є.

— Ваші показання написані дуже нервово, Василю Пантелійовичу, — зазначив я. — Ви ж їх у тюрмі писали…

— Можна