Читати книгу - "Метелик"

може статися? Думай про себе, тільки про себе й про свого нового товариша, Дега.

Я присідаю й підводжусь, потім б’ю себе кулаком у груди. Я збудований непогано, отож усе гаразд: мої м’язи працюють чудово. А ноги? Не хвилюйся, ти ходиш понад шістнадцять годин на добу й не відчуваєш утоми.

Китайці придумали катування: на голову в’язневі падають краплі води. А французи придумали тишу. В’язень позбавлений будь-яких розваг. Ні книг, ні паперу, ні олівця, навіть вікно з товстелезними гратами забите дошками, і в шпарки між ними ледве просочується світло.

Вражений тим несамовитим криком, я кружляю по камері, наче звір у клітці. Мені й справді здається, ніби мене всі покинули й тепер я похований тут живцем. Так, я самотній, і єдиний мій гість — той крик.

Відчиняються двері, і на порозі стає священик. Ні, ти не самотній, ось перед тобою панотець.

— Добрий вечір, сину мій. Даруй, що не прийшов раніше, — я був у відпустці. Як тобі ведеться? — І старий священик невимушено заходить до камери й спокійно сідає на моє жалюгідне ложе. — Звідки ти?

— З Ардешу.

— Хто твої батьки?

— Мати померла, коли мені було одинадцять років. А тато дуже любив мене.

— Ким він був?

— Учителем.

— Він живий?

— Так.

— Чого ж ти говориш про нього в минулому часі, коли він живий?

— Бо він живий, а я помер.

— О, не кажи такого. Що ти скоїв?

Мені спадає на думку, що я видамся йому надто смішним, коли скажу, ніби не винен, тому швидко відповідаю:

— Поліція твердить, що я вбив людину, а коли вона таке твердить, то це, мабуть, правда.

— То був торговець?

— Ні, сутенер.

— Виходить, тебе засудили на довічну каторгу за якийсь злочин. Нічого не розумію. За вбивство?

— Ні, то була загадкова смерть.

— Неймовірно, бідолашний сину мій. Що я можу зробити для тебе? Хочеш помолитися зі мною?

— Вибачайте, панотче, але мене не навчили жодної молитви. Я не вмію молитися.

— Дарма, сину мій, я помолюся за тебе. Господь милосердний любить усіх своїх дітей, хрещених і нехрещених. Ти повторюватимеш за мною кожне слово, гаразд?

У нього очі такі ніжні, його висока постать випромінює стільки доброти, що мені соромно відмовити йому, а що старий уклякає навколішки, то і я вклякаю. «Отче наш, що є на небі…» На очі мені навертаються сльози, і добрий панотець, побачивши це, сухорлявим пальцем знімає з моєї щоки велику сльозу й підносить її собі до губів.

— Твій плач, сину мій, — найвища винагорода, яку сьогодні мені послав Бог. Дякую. — І він, підвівшись, цілує мене в чоло.

Ми знову сидимо пліч-о-пліч на ліжку.

— Ти давно не плакав?

— Чотирнадцять років.

— Чотирнадцять років? А чому ти плакав тоді?

— Того дня померла моя мати.

Він бере мою руку в свою й каже:

— Простий сину, тих, хто завдав тобі стільки горя.

Я вириваю свою руку й раптом несамохіть опиняюся посеред камери.

— О ні, ні, тільки не це! Я їм цього ніколи не прощу! Хочете, панотче, я вам у чомусь зізнаюся? Щодня, щоночі, щогодини й щохвилини я тільки й думаю про те, коли і як укорочу віку людям, які мене сюди запроторили.

— Ти справді віриш у те, що кажеш, сину мій? Ти ще молодий, дуже молодий. Коли станеш старшим, то відмовишся від помсти.

Мине тридцять чотири роки, і я справді поділятиму його думки.

— Що я можу зробити для тебе? — питає священик.

— Одне правопорушення, панотче.

— Яке саме?

— Зайдіть до тридцять сьомої камери й скажіть Дега, хай попросить через свого адвоката, аби його відіслали до канської каторжної в’язниці. Перекажіть йому також, що сьогодні я теж звернувся з таким проханням. Треба якнайскоріше вибратися з Консьєржері й потрапити до однієї з в’язниць, де формуються партії каторжан, що їх повезуть до Гвіани. Якщо ми не потрапимо на найближчий корабель, то доведеться чекати два роки в цій в’язниці наступного корабля. Після того, як побачитеся з ним, зайдіть знову до мене, панотче.

— А як я це поясню?

— Скажете, наприклад, що забули свій требник. Чекаю вашої відповіді.

— А чого ти так поспішаєш на ту жахливу каторгу?

Я дивлюся на священика, на цього справжнього господнього комівояжера, й починаю вірити, що він мене не зрадить.

— Щоб якнайшвидше втекти, панотче.

— Бог допоможе тобі, сину мій, я певен. І відчуваю, що ти житимеш по-новому. В тебе добрі очі й благородна душа. Я йду до тридцять сьомої камери. Чекай відповіді.

Повернувся він дуже швидко. Дега згоден. Священик залишив у мене свій требник до завтрашнього дня.

Яке яскраве сонячне сяйво освітило сьогодні мою камеру! Завдяки цій святій людині.

Якщо Бог існує, то чому він дозволяє жити на землі таким різним людям? Прокуророві, поліцейським і священикові в'язниці Консьєржері?

Наші клопотання не залишилися без наслідків. Через тиждень нас сімох вивели вранці до коридора, де вже зібралися наглядачі.

— Роздягніться!

Ми повільно роздяглися. В коридорі холодно, а я страшенний мерзляк.

— Складіть речі перед собою. Кру-гом! Крок уперед!

І кожен опиняється перед згортком.

— Одягайтеся!

Замість м’якої сорочки, яку я доти носив, мені видали цупку, із сирового полотна, а замість мого гарного костюма-неоковирну блузу й грубі вовняні штани. Мої черевики зникли, замість них я взув дерев’яні сабо. До сьогодні ми мали нормальний людський вигляд. Я дивлюся на шістьох інших в’язнів: який жах! Жодної особистої риси — за дві хвилини ми стали каторжанами.

— Право-руч! У колону по одному шикуйсь! Кроком руш!

У супроводі двадцяти охоронців ми виходимо на подвір’я, де нас одного по одному садовлять у вузький кузов поліційного фургона. І ми вирушаємо в дорогу до Больє — державної каторжної в’язниці в Кані.

Канська в’язниця

Коли ми приїхали до канської в’язниці, нас завели до кабінету її директора. Він велично сидить за столом стилю ампір, що стоїть на помості заввишки з метр.

— Струнко! З вами розмовлятиме директор.

— Засуджені, вас привезли на пересильну базу, де ви чекатимете від’їзду на каторгу. Це — своєрідний гамівний дім. Тут ви повинні постійно дотримуватися тиші, і не чекайте ні відвідувачів, ні листів. У нас перед вами лише двоє дверей: одні виведуть вас нз каторгу, якщо ви шануватиметесь, другі — на кладовище. За найменшу провину ми садовимо на два місяці в карцер на хліб і воду. Ніхто ще не витримав у нашому карцері двох термінів. Затямте це собі!

Потім він звернувся до П’єро Бовдура, якого іспанські власті видали французьким:

— Хто ви за професією?

— Тореадор, пане директоре.

Розлючений