Читати книгу - "Сильмариліон"

захід, покидати межі ви­димості власної землі. Решта напрямків була відкрита. Проте ноги їхньої не мало бути на «безсмертних» землях, а інакше безсмертя (у світі) зачарувало би їх, що суперечило закону, особливій судьбі чи дару Ілуватара (Бога), і чого не змогла би витримати їхня природа[8].

У нуменорському падінні в немилість можна виокремити три фази. Спочатку — покора, добровільний послух, хоч і без повного розуміння. Потому — довгий період неохочого послуху з дедалі від­вертішими наріканнями. І нарешті — повстання, поділ на Людей Короля, бунтарів, і на маленьку групу Вірних, котрі зазнають пере­слідування.

Позаяк нуменорці на першому етапі були людьми мирними, то випробовували власну мужність у морських мандрівках. Як нащад­ки Еаренділа вони стали видатними мореплавцями та (адже Захід для них був закритий) дісталися далеких Півночі, Півдня і Сходу. Плавали головно до західних узбереж Середзем’я та допомагали ель­фам і людям боротися із Сауроном, чим викликали його довічну ненависть. У той час серед Диких Людей нуменорців уважали мало не божественними добродіями, котрі приносили дари мистецтва та знання і знову відбували кудись, залишаючи по собі чимало легенд про королів та богів поза західним сонцем.

На другому етапі, у дні Гордості й Слави, а водночас і невдово­лення через Заборону, нуменорці почали прагнути радше багатства, ніж благості. Бажання уникнути смерті породило культ мертвих, і вони щедро осипали скарбами та мистецькими творами могили і пам’ятники. На ту пору на західних узбережжях уже було облаштовано поселення, які стали оплотами та «фабриками» володарів, а самі нуменорці стали схожі на збирачів податків і на своїх величезних ко­раблях вивозили щоразу більше й більше різноманітною краму. Люди Нуменору почали виготовляти зброю та механізми.

Цей етап завершився, а останній — розпочався сходженням на трон тринадцятого[9] короля по лінії Елроса — Тар-Кал іона Золо­того, наймогутнішого та найгордовитішого з усіх королів. Коли він довідався, що Саурон прибрав собі титул Короля Королів і Волода­ря Світу, то вирішив присоромити «самозванця». Сильним і велич­ним увіходить Тар-Каліон у Середзем’я, і така неозора його військова міць, а нуменорці такі страхітливі в часи слави, що прислужники Саурона не сміють виступити проти них. Саурон упокорюється, засвідчує Тар-Кал іонові свою пошану, і його як заручника та в’язня відвозять до Нуменору. Однак там, завдяки хитрості й знанням, він хутко вивищується від слуги до головного радника короля та споку­шає своєю брехнею і його, й переважну частину володарів і народу. Саурон заперечує існування Бога, кажучи, що Єдиний — чистий вимисел заздрісних валарів Заходу, оракул їхніх власних бажань. Найвищий із богів — той, хто мешкає в Порожнечі, той, хто врешті переможе й у порожнечі ж витворить для своїх слуг нескінченні во­лодіння. Заборона — це лише оманний засіб залякування, щоби Королі Людей не змогли здобути вічного життя і конкурувати з валарами.

Постає нова релігія, храм ушанування Тьми під проводом Сау­рона. Вірних переслідують і приносять у жертву. Середзем’я зара­жається нуменорським злом, там з’являються жорстокі та нечестиві володарі-чаклуни, котрі вбивають і катують людей; старі легенди обростають темними жахливими історіями. Проте на Північному Заході такого не відбувається, адже туди завдяки ельфам потрапля­ють лише Вірні, ельфодрузі. Основна гавань добрих нуменорців розташована поблизу гирла великої ріки Андуін. Звідти все ще благотворний вплив Нуменору поширюється вгору течією ріки й уздовж узбереж, а на півночі після виникнення загальної мови сягає аж до володіння Ґіл-ґалада.

Та ось нарешті Сауронів задум здійснено: Тар-Каліон, відчуваю­чи старість і наближення смерті, прислухається до останнього за­охочення Саурона та велить збудувати найбільшу з усіх можливих армад і, порушивши Заборону, відпливає на Захід, аби війною вирва­ти у богів «вічне життя в межах кіл світу». Заскочені цим повстанням, страхітливо безглуздим і блюзнірським, але однаково небезпечним (адже нуменорці під проводом Саурона могли би зруйнувати сам Валінор), валари складають доручені їм повноваження, звертаються до Бога й отримують дозвіл і силу, щоб упоратися зі ситуацією; ста­рий світ знищено та змінено. Розверзається морська безодня і погли­нає Тар-Каліона разом із його армадою. Та й Нуменор зривається з краю розколини, і його слава навіки кане у безвість. Відтоді ні бо­жества, ні безсмертні не облаштовують видимих осель на землі. Ва­лінор (Рай) і навіть Ерессеа перенесено в інше місце, на землі про них зосталися самі лише спогади. Люди можуть, якщо бажають, пливти на Захід так далеко, доки їм стане снаги, та однаково не наблизяться до Валінору, Благословенного Краю, а тільки випли­ватимуть зі сходу, знов і знов; адже світ — це обмежене коло, яке може розірвати хіба що смерть. Лише «безсмертні», давні ельфи, все ще можуть, за бажанням, стомившись од кола світу, сісти на кора­бель, відшукати «прямий шлях» і дістатися до стародавнього чи Істинного Заходу, де упокоятися.

Так велика катастрофа наближає кінець Другої Епохи; та наразі ще не все скінчено. Дехто пережив катаклізми: Еленділ Прекрас­ний, ватажок Вірних (його ймення означає Друг Ельфів), і його сини — Ісілдур і Анаріон. Еленділ чимось нагадує образ Ноя: він три­мався осторонь від повстання і на завчасу підготовлених та споряд­жених людьми кораблях, які стояли пооддаль від східного узбереж­жя Нуменору, відплив раніше, ніж розпочався загальний гнівний шторм Заходу, тож його судна гойдалися на гребенях велетенсь­ких хвиль, які знищили захід Середзем’я. Еленділа та його народ — вигнанців — викидає на берег. Там вони засновують нуменорські королівства: Арнор — на півночі, поблизу володіння Ґіл-ґалада, — і Ґондор — неподалік від витоків Андуіну на далекому півдні. Безсмертному Сауронові ледве вдається врятуватися під час зни­щення Нуменору, і, повернувшись до Мордору, він деякий час на­бирається сил, аби кинути виклик нуменорським вигнанцям.

Друга Епоха завершується Останнім Союзом (ельфів та людей) і тривалою облогою Мордору. Вона закінчується перемогою над Сауроном і знищенням другого видимого втілення зла. Однак це даєть­ся дорогою ціною, та й люди припускаються фатальної помилки. Ґіл-ґалад і Еленділ гинуть, намагаючись порішити Саурона. Ісілдур, син Еленділа, відтинає Перстень із Сауронової руки, сили покидають правителя Мордору, і дух його відлітає до тіней. Але зло не дрімає. Ісілдур привласнює Перстень, вважаючи його «Вирою за батька», й відмовляється кинути коштовність у близький Вогонь. Він відступає, а згодом тоне у Великій Ріці. Перстень же втрачено, про нього забуто. Проте не знищено, а Темна Вежа, збудована з його допомогою, стоїть стійма, порожня, та неушкоджена. Так — появою нуменорських володінь і проминанням останнього царювання Високих ельфів — за­кінчується Друга Епоха.

Айнуліндале

МУЗИКА АЙНУРІВ

Був собі Еру, Єдиний, котрого на Арді величають Ілуватаром. І спер­шу сотворив він айнурів —