Читати книгу - "Карнавал у Марокко"

Але через тиждень сталася дивовижна річ: повернувшись увечері додому, Ота знайшов на столі свою фотографію з виколотими очима. Це була саме та фотографія, яку він подарував Селімові, — в Жермені він був упевнений. Ота побіг до арабського барака, проте алжірці, в тому числі й Алі, витягли ножі, й очі у них так грізно поблискували, а зуби так люто скреготали, що він одступив. Подумав, що вони збожеволіли.

Тільки вранці довідався, що дирекція шахти знизила ал-жірцям платню. От вони й лютували і не хотіли розмовляти з білим, хто б він не був, навіть Ота. Це було трохи сумно, а більше смішно. Неначе він у тому винен! Вони таки божевільні!

Ота міг усе їм пробачити. Але на другий день у нього пропав годинник, і коли він обережно заглянув крізь вікно до арабської халабуди, то побачив, як Селім підніс годинник до вуха, щоб почути цокання. Оту це страшенно обурило. Для Селіма йому не шкода було годинника, він, може, й подарував би його хлоп'яті, коли б Алі прийшов і гарно попросив. А так? Ота вдерся до барака й знову побачив блиск очей, зубів і ножів.

Він одступив, але сказав, що заявить про це, сказав по-арабському, щоб вони зрозуміли. Проте не заявив. Уранці його покликали до контори й дуже люб'язно повідомили, що зрізують платню і йому. Ота, звичайно, сказав як міг, що він про те думає. Та це не вплинуло, була криза, і на місце одного можна було взяти десятьох. Тоді він пішов до бригадира, який добре ставився до нього, й вилив йому душу. Адже він чех, отже, його не можна валити в один гамуз із арабами. Бригадир — загалом порядна людина — мав, на жаль, своєрідне поняття про географію: він сказав, що, наскільки йому відомо, Ота походить з «la Boheme», що по-французькому означає Чехія. Ота кивнув головою. Тоді бригадир повагом потер підборіддя й зауважив, що, в такому разі, Ота «un bohemien», що по-французькому означає циган. І його можна валити в один гамуз із арабами. Ця жахлива несправедливість збурила Оті кров, і все закінчилося його чудовим директом, панікою і втечею. Селімові лишився годинник, бригадирові — спогад про те, який на смак knock-out[3], а Оті — чотири з половиною тисячі франків, котрі він устиг одкласти, і кілька фотографій у капітанському кашкеті.

Вп'явшись очима в бляшану стелю, низьку — як рукою сягнути, — Ота Скала розмірковував: правду каже пан Дантон чи бреше? Але він так і не дійшов якогось певного висновку, бо одна думка казала «так», друга — «може», а третя — «ні». Було ще темно, в каюті чулося хропіння, в якому голос пана Дантона вирізнявся особливо високо, фальцетним відтінком. Ота встав і пішов на палубу, ближче до моря.

Воно було спокійне, як ставок, по блідому небу пливли білі клапті, наче хтось подер бурнуси всіх арабів, які були на палубі, й для забави розвісив їх у повітрі. Араби непорушно сиділи серед своїх клунків, самі схожі на ті клунки.

Дивлячись на них, Ота закурив сигарету й вирішив докладніше розпитати пана Дантона про діло, яким вони захопилися.

В цю хвилину зійшло сонце й заграло у волоссі подружжя Перрейрів.

Ясна річ, Ота їх не знав і не відав, що цей чоловік на верхній палубі — Раймундо Перрейра, а тінь позаду — його дружина. Він звернув на них увагу через те, що Раймундо Перрейра нахилив голову і в його чорному, блискучому, немов лакованому, волоссі сонце утворило яскраву білу пляму. За хвилину Перрейра підвів голову, й Ота кілька секунд розмірковував, чому той здається йому таким примітним. Спершу він ладен був повірити, що справа тільки в його лакованому волоссі. Потім зрозумів, що це не так: причина була у вусиках.

Вусики пана Перрейри стирчали під самісіньким носом і були рівненькі, як олівчик, тільки кінчики ледь-ледь загнулися вгору. В цьому не було нічого особливого, і все-таки… Все-таки це викликало в Оти дивне враження, ніби нагорі стояв чоловік з двома ротами, один із яких, верхній, усміхається незалежно від того, що робить нижній: хмуриться, плаче, здригається від болю чи від люті… Це було схоже на машкару, надіту на обличчя там, де її ніхто ніколи не носить.

За чоловіком з вусиками ворухнулася тінь, скісне проміння сонця замерехтіло в ясному волоссі й утворило ореол. Це був чудовий ореол, набагато кращий за німб на іконах. Здавалося, довкола обличчя жінки поблискують дрібненькі шовкові вогники. Та навіть не це було найгарніше: світло вогників падало на обличчя і вкривало його ніжним, прозорим сяйвом, яке стерло всі тіні й залишило тільки щось схоже на видиво, котре іноді постає в людини перед очима. Щось нематеріальне, ніжне, недоторканне. Ніби слід подиху на склі, який за мить безповоротно зникне.

Зненацька жінка ступнула крок уперед, ореол довкола її голови зник, і тепер перед Отою стояла звичайна білявка. Але на її обличчі зостався відбиток сяйва… принаймні Оті так здалося. Він знав, що це безглуздя, що світло не залишає слідів, коли воно щезає. Знав, що Есе це тільки гра сонця, про яку жінка, певне, й не здогадувалась. Проте це було надзвичайно гарно, і враження лишилося. Це була найчарівніша жінка, яку він будь-коли бачив у своєму житті.

Він довго дивився на неї, сховавшись за вентилятором. Бачив, як вона сперлася на поруччя біля чоловіка з вусиками і як той узяв її під руку. Отже, вони справді були близькі, хоч зовсім не підходили одне одному. Чому вона вибрала саме його?..

Ота був здивований. Коли за хвилину вони пішли, — чоловік з вусиками усе ще тримав її за лікоть, — Ота Скала дивився їм услід, відчуваючи безпорадну злість. Йому було шкода її.

Він подивився на океан. І подумав, що якби у них вийшло з авторемонтною майстернею, то, він, чого доброго, зміг би й оженитися. Не зразу, а, скажімо, через два-три роки, може, раніше, а може, пізніше… Взяв би її гарненько під руку, — власне, вона взяла б його, — і вони пішли б до вівтаря. Певно, в Марокко є церкви, а якщо нема, то якась ратуша там усе-таки знайдеться…

Йому стало ніяково. Це були безглузді й незвичні думки. Найголовніше незвичні. З ним ще ніколи не траплялося, щоб він думав отак про якусь дівчину. І взагалі ніколи, навіть мимохідь, він не думав про одруження, хоч гуляв не з одною дівчиною. Серед них були вродливі, багаті, як, наприклад,