Читати книгу - "Пригоди Гекльберрі Фінна"

луснув, звідти стирчали два пальці, й він ними ворушив час від часу. Капелюх валявся на підлозі — старий, чорний, з широкими крисами й верхом, що провалився всередину, ніби каструля з кришкою.

Я стояв і дивився на нього, а він дивився на мене, злегка похитуючись на стільці. Свічку я поставив на підлогу. Я помітив, що вікно відчинене: значить, він видерся спочатку на сарай, а звідти потрапив до кімнати. Він оглянув мене з голови до п’ят, потім каже:

— Ти ба’, як вирядився — ой-ой-ой! Певно, думаєш, ти тепер велике цабе, еге ж?

— Може, думаю, а може, й не думаю, — відповідаю я.

— Ти гляди мені, не пащекуй! — каже. — Ич, понабирався дурощів, поки мене не було! Я з тобою швидко розберуся, виб’ю з тебе пиху! Теж мені, розумний став, — кажуть, навіть читати і писати вмієш. Що, думаєш, батько тепер і нігтя твого не вартий, якщо він неграмотний? Я ці дурниці з тебе повибиваю. Це ж хто тобі велів набиратися цього дурнуватого благородства? Ну, кажи, хто велів?

— Вдова.

— Вдова? Ось воно як! А хто це вдові дозволив пхати носа не у своє діло?

— Ніхто не дозволяв.

— Ну, нічого, я їй покажу, як лізти, куди не просять! А ти школу свою покинь! Почув? Я їм всім покажу! Навчили хлопця задирати носа перед рідним батьком, наприндився, як індик! Ну, якщо тільки я побачу, що ти пхаєшся до тієї дурної школи, начувайся! Твоя мати ні читати, ні писати не вміла, так неграмотна і померла. Всі твої родичі так і померли неграмотні. Я сам ні читати, ні писати не вмію, а воно, дивись, яким франтом вирядилось! Не така я людина, щоб це терпіти, чуєш мене? А ну ж бо, почитай, я послухаю.

Я взяв книжку й почав читати щось про генерала Вашингтона і про війну. Не минуло і півхвилини, як батько вгатив по книжці кулаком, і вона полетіла через усю кімнату.

— Правильно. Читати вмієш. А я спершу й не повірив. Все, годі задаватися, бо я цього терпіти не збираюсь! Стежити за тобою буду, за франтом таким, і якщо спіймаю біля цієї самої школи, битиму, як сидорову козу! Всиплю так, що мало не здасться! Гарний синок, нічого не скажеш!

Він узяв до рук синю з жовтим картинку, де було намальовано хлопчика з коровами, й запитав:

— А це що таке?

— Це мені дали за те, що я добре вчуся. Він роздер картинку навпіл і сказав:

— Я тобі дам теж дещо: ременя добрячого!

Він довго бурчав щось собі під ніс, потім сказав:

— Ти ба, як розніжився! І ліжко в нього, і простирадла, і дзеркало, і килим на підлозі, — а рідний батько мусить валятися на чинбарному заводі разом зі свинями! Добре, синочку, добре! Нічого, я всю цю пиху з тебе швидко повибиваю! А то вже геть запанів — розбагатів, кажуть! Га? Це ж яким таким чином?

— Брехня це все — ось яким.

— Слухай, ти як це зі мною розмовляєш? Я терпів, терпів, але більше терпіти не буду, так що ти мені не пащекуй. Два дні я вже у місті — і тільки й чую, що про твоє багатство. І нижче по річці теж про це чув. Того і приїхав. Ти мені ці гроші дістань до завтра — вони мені потрібні.

— Немає в мене ніяких грошей.

— Брешеш! Вони у судді Тетчера. Забери їх. Вони мені потрібні.

— Кажу ж вам: немає в мене ніяких грошей! Спитайте самі у судді Тетчера, він вам те саме скаже.

— Ясно, що я його спитаю; я його примушу сказати! Доведеться йому діставати гаманця, зі мною жарти кепські! Ану, скільки у тебе в кишені? Мені потрібні гроші.

— Лише один долар, і він мені самому потрібен…

— Ха, він тобі потрібен! А мене що до того? Давай сюди, кажу.

Він взяв монету і спробував її на зуб — чи не фальшива, — потім сказав, що йому треба в місто, купити собі віскі, бо у нього за цілий день ані краплі в роті не було. Він видерся на дах сараю, але раптом знову просунув голову в вікно і почав мене лаяти за те, що я набрався дурощів і цураюся рідного батька. Після цього я вирішив, що тепер він уже таки пішов, але ж ні — батько знову засунув голову до вікна й наказав мені покинути школу, бо інакше він мене спіймає і відлупцює так, що мало мені не здасться.

Наступного дня батько напився, пішов до судді Тетчера, вилаяв його й почав вимагати, щоб той віддав мої гроші. З цього нічого не вийшло; тоді він пригрозив, що примусить віддати гроші через суд.

Вдова із суддею Тетчером подали позов до суду, щоб мене в батька відібрали і когось із них призначили опікуном. Та, на лихо, суддя, який розглядав справу, був новий, він нещодавно приїхав і ще не знав добре мого старого — тому вирішив, що суд не повинен без особливої потреби втручатися у сімейні справи і розлучати батьків із дітьми, а ще йому не хотілося б забирати у батька єдину дитину. Тож удові з суддею Тетчером довелося відступити.

Батько від радості наче з ланцюга зірвався. Він пообіцяв гарненько відлупцювати мене ременем, якщо я не роздобуду йому грошей. Я позичив три долари у судді, старий їх відібрав, відразу ж напився і п’яний, як чіп, тинявся по всьому місту. Горлав щось непотребне, бешкетував, лаявся і грюкав у сковорідку мало не до півночі; його спіймали і посадили під замок, а зранку повели до суду і знову засадили за ґрати на тиждень. Але він сказав, що йому це байдуже; зате він тепер господар своєму синові й покаже йому, де раки зимують.

Коли батько вийшов із в’язниці, новий суддя оголосив, що має намір зробити з нього людину. Він привів старого до себе додому, одягнув його з ніг до голови в усе чисте і пристойне, посадив за стіл разом зі своєю сім’єю і снідати, і обідати, і вечеряти, — можна сказати, прийняв його, як рідного. А після вечері почав розмову про тверезість і таке інше, та так проникливо, що старого сльоза пробила й він зізнався: стільки років поводився як дурень, а тепер хоче розпочати нове життя, щоб нікому не соромно було знатися з ним, і сподівається, що суддя йому допоможе, не зневажатиме його. Суддя сказав, що просто готовий обійняти мого батька за такі