Читати книгу - "Лісом, небом, водою. Книга 2. Леля"

щілину в корі. Обдивився й вирішив, що виглядає досить природно: за певних умов жолудь і сам міг би так зачепитися за кору.

Піди туди, не знаю куди

— Виходь уже! Визираєш там… — сказала вона. Звісно, Василькову стрілу Леля впізнала одразу.

Але перш ніж із-за дерева вийшов Василько, розлігся лютий гавкіт Глини, який саме встиг виявити хоробрість і надійність. Він гасав навколо мертвого вовчого тіла, присідав на передні лапи. Як ти наважився загрожувати моїй Лелі, кричав він, хто ти такий, щоб так зухвало поводитися, тепер знатимеш, вигавкував він на весь ліс.

Леля вирішила не чекати, доки він почне хапати й шматувати зубами цінну вовчу шкуру, й відігнала собаку.

— Раз уже ти такий неслухняний, — тепло сказала вона Василькові, — матимеш іще одну розвагу: здиратимемо шкуру з вовка.

Різкий запах ворожої крові не давав Глині спокою. Він гарчав, переходив з місця на місце, лягав на глицю й одразу ж підводився, але наблизитися не наважувався, пам’ятаючи Лелину команду.

— Та як же можна так знущатись, — ображено бурмотів він. — Та хіба ж я вам чужий? Самі розважаються, шкуру з нього здирають, а мені — зась? Ну, я так не граюся! Чуєте, я так не граюся!.. Ну гаразд, граюся, тільки ж підпустіть мене до нього!!!

Він наробив стільки галасу, що розлякав усіх — не тільки в лісі, а, мабуть, і в річці. Леля відчувала, що цей вовк зруйнував усі її плани. Чи той ведмідь? Зустріти двох таких небезпечних хижаків в один день, та ще й так близько від села — це справді дуже дивно й незвичайно. Не так багато вовків у цих лісах, а ведмедів, наскільки Леля знала, тут зроду-віку ніхто не бачив.

Закінчивши роботу, діти натягли шкуру на сяк-так зв’язану раму з гілочок, а потім відбатували від підв’язаної до великої липової гілки вовчої туші кілька невеликих шматків м’яса й кинули їх Глині. Самі вони їсти вовчатину не погодилися б нізащо. Та й Глина не дуже нею ласував: довго принюхувався, гидливо взяв у пащу й тут же виплюнув на глицю, потім так само повівся з другим шматком… Але коли побачив, що Леля й Василько намірилися йти далі, за кілька секунд усе проковтнув і погнався за ними.

Сонце піднялося до найвищої точки. В лісі було добре, а біля урвища аж припікало. Хотілося їсти, але руки вони так виробили у вовчій крові, що спершу вирішили дістатися до води, помити руки, а тоді вже щось перекусити.

Знову підійшли до урвища вже за поворотом і там, удалині, побачили пологий яр, що глибоко прорізав прибережну кручу й виводив до ріки невеликий струмок. Ще краще. У струмку вода може бути значно чистіша, ніж у річці. Хоча це й не обов’язково.

Зблизька з’ясувалося, що спуститися до цього яру так само нелегко, як і до річки. Леля й Василько рушили праворуч, намагаючись триматися недалеко від яру, щоб не проґавити можливу стежину чи бодай якийсь пологий спуск. Це було непросто — ребро яру густо поросло малинником. Ягід на ньому вже не лишилося, тільки колючки й непролазні лози. Рубати їх і продиратися навпростець вони не хотіли, бо це створило б занадто багато шуму й дуже скувало б їхню рухливість і здатність миттєво реагувати на небезпеку.

Довелось обходити. І досить далеко. Згаяли дуже багато часу. Леля відчувала, що все пропало, що нічого вже сьогодні не вийде. А це означає, що наступного разу відпроситися буде ще важче. Адже вони муситимуть розповісти й про вовка, і про ведмедя, і про те, що впоратися за один день не вдасться, швидше за все, й наступного разу.

Аж ось ліс розступився, й глибока улоговина побігла вниз — до струмка. Її густо вкривала буйна трава, ніде не м’ята й не топтана, і це Лелі не сподобалося. Навіть не те її бентежило, що в цій траві залюбки могли ховатися гадюки, бо ж і для них ця улоговина була добрим шляхом від струмка в ліс, де є миші, пташині яйця й інші харчі. Найгірше те, що це місце — таке зручне для водопою, ніякі звірі не відвідували. Якби хоч зрідка вони сюди приходили, то трава не виросла б така густа й висока.

Мабуть, Василько теж про це подумав, бо, спинившись, нічого не сказав і ні про що не спитав. Не виходячи з-за стовбурів останніх перед улоговиною сосон, діти стояли й дивилися. Вони не помічали нічого загрозливого і від того ще гостріше відчували небезпеку. Це місце дуже нагадувало пастку, от тільки ким наготовану? Леля перебирала подумки різні варіанти і ні з чим знайомим порівняти побачене не могла.

Вона глянула на Глину, що притиснувся спиною до її стегна й дрібно тремтів. Леля тільки тепер усвідомила, що відчувала це тремтіння від тієї миті, коли вони зупинилися перед улоговиною. Глина був наїжачений, переляканий, зуби ошкірені, але навіть гарчати він не наважувався. Якби мав голос, то сказав би:

— Ходімте звідси якомога далі! Тут навіть стояти не можна, не кажучи вже про те, щоб іще хоч крок ступити вперед. Можете мене вважати боягузом, панікером, навіть зрадником. Тільки мерщій ходімте звідси світ за очі!

Василько повільно нахилився, підняв із землі гілку й показав Лелі очима на Глину. Вона зрозуміла, взяла пса за нашийник. Хлопчик розмахнувся і, не виходячи з-за дерева, сильно кинув палицю майже на середину улоговини. Гілка зникла у траві.

І нічого не відбулося. Тобто не відбулося зовсім нічого. Палиця зникла, немов влетіла в темряву. Вона не зрізала трави, навіть не прим’яла її. Просто гулькнула крізь неї, наче у воду. От тільки кіл на поверхні не з’явилося. І ніякого звуку не пролунало.

За півхвилини щось ніби загуло десь далеко під землею, під їхніми ногами, під непорушною травою перед ними. Земля дрібно затремтіла, затремтів стовбур дерева, якого Леля торкалася долонею. Там — під землею — було щось велетенське й неспівмірне ні з чим, що вони знали. Не змовляючись, діти розвернулися й щодуху побігли геть від цього страшного й незрозумілого місця.

Висотний пень

Зіскочивши на землю, Лисий розвернувся і як міг весело глянув на Петруся й Вуханя.

— То що, розважатиметеся далі?

Вухань, який перед тим радісно йому усміхався, опустив очі й винувато відповів:

— Так ми ж хіба… Ми ж не той…

— Отож-бо й є, що не той, — передражнив його Лисий. — Звідки ви знаєте, що ніякий вовкулачий вивідник не стежив, поки ви