Читати книгу - "Драматичні твори"

150
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 199
Перейти на сторінку:
п’єси побачив світ 1886 р., але для виставляння вона була заборонена, бо цензурі здалося неморальним вираження конфлікту вбивством. Тим часом драматург не раз кардинально переробляв п’єсу, яка й не раз підлягала забороні, але все ж таки була дозволена під випадковою цензорською назвою «Безталанна» (замість більш узагальненого — «Безталання»). «Ця драма,— слушно зауважив І. Франко у рецензії на виставу Львівського українського театру 1889 р.,— показує з якоюсь майже відчутною пластичністю душну й темну атмосферу сучасного українського села, де є тисячі причин для того, щоб підірвати у людях все чисте й здорове, але ніщо тут не збуджує, не підтримує в них почуття обов’язку і громадської свідомості. Можливо, що саме ,в цій моральній атмосфері автор хотів дошукатись головного джерела вини і трагічного конфлікту осіб, що діють у його драмі» 13. Писалося це тоді, коли в душі самого І. Франка визрівав сюжет «Украденого щастя», конфлікт якого засновувався на безталанні всього «трикутника». У такому розумінні можна говорити про генетичну спорідненість глибокої соціально-психологічної драми І. Франка з «Безталанною». І хоч наступні критики небезпідставно добачали в «Безталанній» прикмети мелодраматичної структури, хоч Я. Мамонтов ставив її в ряд романтичних творів І. Карпенка-Карого, п’єса ця вражала своїх сучасників силою життєвої правди і вражає нас сьогодні як один із перших зразків соціально-психологічної драми в українській драматургії другої половини XIX ст.

Це саме можна сказати й про «Наймичку», яку теж відносять і до жанру мелодрами, і до романтичної системи українського театру, але ніхто із сучасників, які витирали сльози від неперевершеної, геніальної гри М. Занькове-цької в головній ролі нещасної, знедоленої «рідним» українським глитаєм простої української дівчини — сироти Харитини, не був байдужим до твору, не сумнівався у правдивості зображеного там життя. На виставах цієї «мелодрами» плакав не тільки простий, демократичний глядач, якому була близькою понівечена доля безталанної наймички, а й сановний — обох столиць, який не міг протовпитись на виставу, ідучи «на Заньковецьку» під час славнозвісних гастролей трупи М. Кропивницького в Петербурзі і Москві в 1886—1888 рр. Плакав Лев Толстой, прихильно настроєний до української культури, але заплакав і- петербурзький зоїл О. Суворін, який знущався з української мови і відмовляв українському театрові в майбутньому. І не завадили тут формальні особливості п’єси, які лежали ще в площині етнографічно-побутового театру.

Заглиблений у проблеми сьогодення, приглядаючись до нових тенденцій у житті, І. Карпенко-Карий не обійшов у своїй творчості такого питання, як організація хліборобських спілок, що з’явилися у 90-х роках XIX ст. за ініціативою колишнього учасника єлисаветградського підпільного гуртка М. Левитського, «артільного батька». Про ці спілки В. І. Ленін писав у 1902 р.: «Це — обман, ніби «всілякі кооперації» відіграють революційну роль в сучасному суспільстві і підготовляють колективізм, а не зміцнення сільської буржуазії» ,7. І. Карпенко-Карий, перебуваючи в полоні ліберально-народницьких поглядів на хліборобські товариства, створив апологетичний щодо даної проблеми твір «Понад Дніпром» (1897). Одначе окремі сцени, в яких зображено тяжку долю українських переселенців до Середньої Азії, відтворюють правдиві картини життя.

Окрему групу в драматургічному доробку 1. Карпенка-Карого складають історичні п’єси. Писав він їх, занепокоєний відсутністю історичної тематики на українській сцені, яку він вважав одним з рушіїв у пробудженні притлумленої царизмом національної свідомості народу. Тому після реалістичної драми «Бурлака» він перш за все взявся за розробку романтичного сюжету широкопопулярної в народі історичної балади про Бондарівну — просту українську дівчину-красуню, яка сподобалась польському графові Миколі По-тоцькому, що був канівським старостою, а тому й відомий у фольклорі і художній літературі як «пан Каньовський» — жорстокий авантюрист, безкарний злочинець, який знущався над українськими селянами, хоч і вдавав іноді козакофіла.

Подібно до історичної драми М. Костомарова «Сава Чалий» І. Карпенко-Карий у драмі «Бондарівна» (1884) теж переніс події, зображені в баладі, з XVIII ст. у XVII, отже, фактично в героїчну епоху визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під керівництвом Б. Хмельницького. Але відтворити героїзм цієї епохи драматургові не вдалося, як не вдалося взагалі індивідуалізувати і типізувати образи твору, починаючи з головної героїні Тетяни Бондарівни, яка в народній баладі постає більш мужньою, розумною, щирою і безпосередньою в протиборстві з жорстоким і цинічним сластолюбцем Потоцьким. У п’єсі не було того історичного фону, який би відбивав рух героїчної епохи, а тому драматург не зміг вийти за межі романтично-побутової драми, позбавленої глибоких історичних узагальнень.

Незважаючи на це та на ряд інших мистецьких хиб, «Бондарівна» незмінно трималася в репертуарі театру корифеїв. Драматург постійно вдосконалював її текст, але все ж таки п’єса не зайняла поважного місця серед найдосконаліших в ідейно-мистецькому відношенні його п’єс.

Частково до історичної драматургії можна віднести й такі п’єси І. Карпенка-Карого, в основу сюжетів яких покладено не конкретні історичні події і героями яких виступають не конкретні історичні особи, а вигадані персонажі. Йдеться про драму «Підпанки», в якій зображено безправне становище українських кріпаків, над якими знущаються пани і їхні прислужники (серед кількох варіантів п’єси були такі, що мали назви «Не так пани, як підпанки», «Прислужники») — злочинницьке поріддя сільських п’явок-експлуататорів. Уособленням такого типу експлуататора-прислуж-ника є дворецький Филимон. П’єса зазнала тривалих цензурних митарств через її гостросоціальне звучання, протест проти насильства і знущання над

простим народом, незважаючи на те, що зображені в ній події стосувалися періоду, який був для 80—90-х років XIX ст. нехай і недалекою, але все ж історією.

Так само умовно до історичної драматургії І. Карпенка-Карого можна віднести драму «Батькова казка» (1892), в якій морально-етична проблема подружніх взаємин розв’язується на побутовому тлі з дореформеної епохи. ГЇ’єса мала первісну назву «Гріх і покаяння», але, зважаючи на цензурну заборону, була перероблена і дістала остаточну назву «Батькова казка». Твір цей одержав суперечливі оцінки, аж до цілковитого засудження його самої ідеї як хибної. Думається, що така різка оцінка потребує перегляду, бо зроблена вона не без впливу вульгарно-соціологічних тенденцій у нашій науці, що мали особливий грунт для живучості у повоєнному десятилітті.

З більшим правом до історичної драматургії відноситься комедія І. Кар* пенка-Карого, визначена ним щодо жанру як «жарт»,— «Паливода XVIII ст.» (1893). Головним героєм виступає той самий граф Микола Пото-цький, про якого розповідається не тільки в баладі про Бондарівну, а й у численних народних легендах, переказах і анекдотах, де поетизується й романтизується його фізична і духовна сила, сміливість і незалежність від королівського двору й магнатів. Драматург прагнув осудити історичну постать Потоцького з усіма вадами його характеру, але жанровий ключ п’єси, в якому вона написана,— жарт —

1 ... 6 7 8 ... 199
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Драматичні твори», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Драматичні твори"