Читати книгу - "Хроніка заводного птаха"

кинув рушник у плетений кошик у ванні, пішов на кухню, вийняв з холодильника пляшку пива і почав пити. Який безглуздий випав день! Безглуздий день безглуздого місяця безглуздого року.

«Де ж ти, Нобору Ватая? — подумав я. — Невже заводний птах забув накрутити твою пружину?»

Ці слова звучали, немов рядки вірша:

Де ж ти,

Нобору Ватая?

Невже заводний птах

Забув накрутити твою пружину?

Коли я випив половину пива, задзвонив телефон.

— Візьми слухавку! — гукнув я в темну кімнату.

— Сам візьми! — сказала Куміко.

— Не хочу.

Телефон деренчав, збовтуючи пил, що плив у кімнаті. Ніхто з нас — ні я, ні Куміко — не говорив ні слова. Я пив пиво, а Куміко не переставала безгучно плакати. Я нарахував двадцять дзвінків і хоч-не-хоч зупинився. Рахувати далі не було сенсу.

2

Повний місяць і сонячне затемнення

Про коней, що вмирають у конюшнях

Чи здатна одна людина повністю зрозуміти іншу?

Іншими словами, ми можемо витратити багато часу й зусиль на те, щоб спізнати іншу людину, але чи вдасться нам таким чином наблизитися до її суті? Ми забираємо собі в голову, що знаємо людей, та чи відомо нам про них щось справді важливе?

Я серйозно задумався над такими речами через тиждень після того, як звільнився з роботи в юридичній фірмі. Перед тим я ні разу в своєму житті не ставив собі подібного запитання. Цікаво: чому? Мабуть, тому, що досі був зайнятий тим, як пробитися в житті. Настільки, що навіть не мав часу подумати про себе.

Так само, як часто в житті важливі речі починаються з дрібниць, до роздумів мене підштовхнула одна незначна подія. Одного ранку, після того, як Куміко проковтнула сніданок і подалася на роботу, я закинув білизну у пральну машину, застелив ліжко, помив посуд і почистив підлогу пилососом. Потім умостився разом з котом на веранді й узявся переглядати газетні оголошення про прийом на роботу та розпродажі. Опівдні сяк-так пообідав і подався до супермаркету, де купив продуктів на вечерю і на розпродажу придбав мийних засобів, паперових серветок і туалетного паперу. Повернувшись додому, приготував вечерю і приліг на диван з книжкою — очікувати повернення Куміко.

Оскільки безробітним я став недавно, то таке життя було для мене новинкою. Можна не їхати на роботу в переповненій електричці, не треба зустрічатися з людьми, яких не хочеться бачити. Та найголовніше — я будь-коли міг читати улюблені книжки. Я не знав, доки триватиме таке привільне життя, але принаймні впродовж останнього тижня воно мені подобалося, і я з усіх сил намагався не думати про майбутнє. Для мене начебто настала відпустка. Колись вона закінчиться, але до того часу я вирішив нею насолоджуватися.

Однак того вечора я не зміг насолодитися читанням, як раніше. Бо Куміко затрималася на роботі. Зазвичай вона поверталася додому не пізніше ніж о пів на сьому й обов’язково попереджувала, якщо спізнювалася навіть на десять хвилин. Мала таку пунктуальну, навіть занадто пунктуальну вдачу. А от того дня навіть після сьомої Куміко не повернулася і не подзвонила. Я завчасно все приготував, щоб узятися до вечері, як тільки вона прийде. Вечеря не мала бути особливою: я хотів обсмажити разом тонкі шматочки яловичини, цибулю, стручковий перець і пророщені боби, додати трохи солі, перцю, соєвого соусу і, нарешті, збризнути все це пивом. Я часто так робив, коли жив одинаком. Рис був готовий, суп з місо підігрітий, покришені овочі, як завжди, лежали на великій тарілці. Не вистачало тільки Куміко. Я зголоднів, а тому подумав, чи не приготувати й з’їсти свою порцію самому, але чомусь вагався. Мені здалося, що так чинити не годиться.

Я сидів за столом на кухні, сьорбаючи пиво і хрумаючи відвологлі содові крекери, що залишилися в кухонній шафі. Водночас спостерігав, як маленька стрілка годинника наблизилася до половини восьмої і повільно пересувалася далі.

Куміко повернулася після дев’ятої. Мала втомлений вигляд. Очі почервоніли, наче налилися кров’ю. Це була погана ознака. Коли в неї червоніли очі, обов’язково ставалося щось неприємне. «Зберігай спокій, — наказав я собі, — й не кажи зайвого. Поводься спокійно і природно. Не збуджуй».

— Пробач, — сказала Куміко. — Ніяк не могла закінчити роботи. Збиралася тобі подзвонити, але завжди щось перешкоджало.

— Та нічого, усе гаразд. Не турбуйся, — сказав я якнайспокійніше. Я справді не мав підстави сердитися. Зі мною самим не раз таке траплялося. Ходити на роботу — річ нелегка. Це не те, що зірвати в саду найгарнішу троянду і віднести її за два квартали від свого дому до постелі своєї застудженої бабусі. Інколи доводиться мати неприємні справи з неприємними людьми. І часто зовсім нема часу подзвонити додому. Досить усього-на-всього півхвилини, щоб сказати: «Сьогодні повернуся пізно». Навколо багато телефонів, але все одно цього зробити не вдається.

Я взявся куховарити: увімкнув газ, налив олії на сковороду. Куміко добула з холодильника пиво, взяла з буфета склянку. Оглянувши продукти, які я використовував, вона мовчки сіла за стіл і ковтнула пива. Судячи з виразу її обличчя, воно їй не дуже смакувало.

— Ти міг би повечеряти без мене, — сказала вона.

— Та нічого. Я не дуже зголоднів.

Поки я смажив м’ясо з овочами, Куміко встала з-за стола й пішла до ванни.

Було чути, як вона миє обличчя й чистить зуби. Невдовзі вона вийшла, тримаючи щось в обох руках. Це був туалетний папір і серветки, які я купив у супермаркеті.

— Навіщо ти оце купив? — запитала вона втомленим голосом.

Тримаючи в руках сковороду, я глянув на дружину. Потім перевів погляд на коробку з серветками і рулон туалетного паперу. Я ніяк не здогадувався, що вона має на увазі.

— Не зовсім розумію, — відповів я. — Це просто серветки й туалетний папір. Без них не можна обійтися. Звичайно, невеликий запас у нас є, але вони не згниють, якщо полежать трохи.

— Я зовсім не проти серветок і туалетного паперу. Я питаю, чому тобі захотілося саме блакитних серветок і паперу з квітками?

— Усе ще не розумію, — наполягав я. — Я справді купив блакитні серветки й папір з квітками. На розпродажу, дешево. Від блакитних серветок твій ніс не посиніє. Невже в цьому є щось погане?

— Є! Я не зношу блакитних серветок і туалетного паперу з квітками. Хіба ти не знав?

— Не знав, — сказав я. — З якої причини ти їх не зносиш?

— Сама не можу пояснити чому, — відповіла вона. — От, скажімо, тобі не до вподоби чохли на телефон, термоси з квітчастим візерунком, поцвяховані розкльошені джинси, а я люблю