Читати книгу - "Подих смерті"

він наповнив би дев'ять колб ацетатом, а потім раптом чомусь пішов до полиці, узяв ціанід і наповнив ним десяту колбу.

Доріс задумалась.

— Він міг наповнювати колбу ціанідом, а потім помітити помилку.

— Тоді він напевно спорожнив би її і помив.

— Але ж він міг наповнити кілька колб, а то й усі десять, а потім одну з них не спорожнити.

— Отже, ти приписуєш Ральфові відразу дві неймовірні помилки. По-перше, він переплутав ціанід з ацетатом. По-друге, — забув спорожнити наповнену ціанідом колбу. На бога, Доріс, ніхто так легковажно не поводиться з ціанідом, навіть хімік, який часто ним користується. Ба, навпаки, саме хімік найменше схильний до цього, він просто не може бути неуважним. Хіміки ніколи не думають про щось інше за роботою. Що ж до Ральфа, то він умів зосереджуватись, як мало хто.

Доріс не відповіла на Брейдові слова, і запала мовчанка, в якій, здавалось, не переставали лунати його думки. Було щось тривожне в тому, що можна було, отак грунтуючись на дрібниці, дійти такого висновку. І водночас такі міркування — повсякденна рутина в наукових дослідженнях. Чом йому стало так незатишно від того, що він переніс на людей логіку міркувань, до якої, не вагаючись, вдавався, коли йшлося про взаємодію атомів чи опис перебігу реакцій? Причини, мабуть, у характері висновків.

— Отож висновок може бути тільки один, — повільно почав Брейд, — хтось навмисне замінив ацетат на ціанід в одній із колб.

— Але навіщо? — озвалася Доріс.

— Щоб убити Ральфа.

— Але навіщо? — луною повторила Доріс.

— Не знаю. Я не знаю нічого про особисте Ральфове життя, тож нічого не можу сказати про можливі мотиви вбивства. Він працював зі мною понад півтора року, а все ж я фактично нічого не знаю про нього.

— Ти відчуваєш провину і тут? Але ж хіба Кеп Ансон знав щось про тебе, коли ти працював з ним?

Брейд не зміг стримати усмішки. Професор Ансон, якого, скільки він того пам'ятав, ніколи не називали інакше, як Кеп (чому — ніхто б точно не пояснив!), завжди вважав, що кожна хвилина, проведена за межами його лабораторії, непоправна втрата. А кожна розмова, що не стосується досліджень, не що інше, як пустопорожні балачки, жахлива тривіальність.

Ансон мислив своїх аспірантів тільки як додаток до себе, як додаткові руки і допоміжний мозок.

— Кеп — це виняткове явище, — відказав Брейд.

— Знаєш, — сказала Доріс, — а чому б тобі не бути схожим на нього? Ти завжди казав мені, що Ансонів талант насамперед у розважливості — він ніколи не ступить нового кроку, не переконавшись на фактах у правильності попереднього. Ти ж, навпаки, норовиш забігати поперед фактів. Всі ці твої мудрування ґрунтуються на припущенні, що Ральф приготував усі десять колб з ацетатом водночас. Але звідки відомо, що це саме так? Навіть якщо він робив так завжди, чому ти певен, що цього разу не могло бути інакше?

Гаразд, нехай він був скрупульозний, акуратний і таке інше й завжди чинив саме так. Але ж людина — не машина, зрозумій це врешті, Лу! Припустімо, він справді мав певну кількість колб, готових до вжитку, та це зовсім не означає, що Ральф потім не приготував додатково ще однієї порції з причини, про яку ми можемо навіть не здогадуватись, а то й без ніякої причини. Він міг, скажімо, розбити одну з колб, чи розсипати її вміст, чи раптом зауважити, вже перед початком роботи, що наготував тільки дев'ять порцій, чи… хтозна, що ще могло скоїтись. І ось тоді, готуючи цю додаткову порцію, він і міг помилитися, взявши замість ацетату ціанід. Ось чому тільки одна колба була з ціанідом.

Брейд стомлено похитав головою.

— Він міг… можливо, він був… даймо, що він… Все це лише припущення, Доріс. А якщо не вишукувати ті чи ті можливі варіанти, а дотримуватися лінії найімовірнішого розвитку подій, то вона приведе нас лише до одного висновку — вчинено вбивство.

— Сподіваюсь, ти все-таки не станеш займатись цим, Лу, — ледве стримуючись, мовила Доріс. — Мені байдуже, вбивство це чи ні. Я не бажаю, щоб ти вчиняв через це бучу. Тобі не вільно ризикувати кар'єрою. Гадаю, тобі ясно?

Раптом задзеленчав телефон. Доріс узяла слухавку. Глянула на Брейда.

— Професор Літлебі, — проказала, прикривши мікрофон рукою.

— З якого б то дива? — здивовано прошепотів Брейд.

Доріс знизала плечима і приклала палець до вуст:

— Зважуй слова!

Брейд підніс слухавку до вуха.

— Добрий вечір, пане професор.

— Алло, Брейд, — почувся в трубці голос керівника кафедри. — Який жах! Я тільки-но довідався про цей випадок.

— Так, сер. Сталося велике нещастя.

— Я майже нічого не знаю про цього хлопця, — правив своєї Літлебі. — Здається, були якісь сумніви, чи можна допускати його до роботи над докторською, зрештою, тепер це вже байдуже. І все-таки я вважаю, що вдача людини неабияк впливає на її долю, приміром, нещасливий випадок у лабораторії неабияк залежить від негативних рис характеру працівника. Відважуся заявити, що психіатри можуть мати найдивніші тлумачення цього, але мені досить спостереження фактів. Ага, чи не могли б ви зайти до мене завтра вранці перед початком занять?

— Звичайно, сер. Можна дізнатися, в якій справі?

— Треба поміркувати над деякими питаннями у зв'язку з цим випадком. Ваша лекція починається о дев'ятій?

— Достеменно так, сер.

— Тоді зустріньмось о пів на дев'яту. Ну що ж, Брейде, тримайтесь. Це так жахливо. Так жахливо. — На половині третього «так жахливо» Літлебі поклав слухавку.

— Чого він викликає тебе? — запитала Доріс, тільки-но Брейд закінчив розмову. — Про що йдеться?

— Цього він не сказав, принаймні конкретно.

Брейд узяв давно вже спорожнілий келих, і йому раптом закортіло знову чогось випити. Але він передумав і спитав:

— Може, під'їмо? Чи ти вже вечеряла?

— Ні, — коротко відповіла Доріс.

Вони мовчки їли салат, і Брейд радів цій німій тиші.

Але голос Доріс таки порушив її.

— Я хочу, щоб ти добре затямив одну річ, Лу.

— Що саме, кохана?

— Я не збираюся чекати й далі. Тебе мусять підвищити ще цього року. Якщо ти зробиш щось таке, що перешкодить цьому, між нами все буде закінчено. Я чекала задосить, Лу, котрий уже рік я в червні не знаходжу собі місця, все жду, чи надійде лист із повідомленням, що тебе залишають на посаді ще на рік. Я вже не витримаю ні одного такого червня.

— Ти справді думаєш, що вони не поновлять зі мною угоди?

— Я взагалі не хочу думати про це. Я хочу мати певність. Адже коли ти станеш ад'юнкт-професором, пролонгація угоди буде автоматичною.