Читати книгу - "Острів Скарбів"

184
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 57
Перейти на сторінку:
них пригадали, як одного разу, працюючи в полі неподалік від «Адмірала Бенбова», вони побачили на дорозі кількох невідомих, що видалися їм пачкарями, і тут-таки порозбігалися й замкнулися по домівках. А один бачив навіть невеличке суденце в затоці, що називається Кіттова Дірка. Тому навіть сама згадка про моряцьких товаришів капітана лякала їх до смерті. Коротше кажучи, знайшлося лише кілька сміливців, які згодилися поїхати по доктора Лівсі (це було в інший бік), та ніхто не зохотився допомогти нам оборонити заїзд.

Кажуть, боягузтво заразливе. Але правда й те, що, сперечаючись із кимось, можеш набратись неабиякої сміливості. Отже, наслухавшись селян, моя мати раптом виголосила їм цілу промову. Вона заявила, що не поступиться грішми, які належать її осиротілому синові.

— Якщо ви всі боїтеся, — сказала вона, — то Джім і я не з таких. Ми вернемось назад тією самою дорогою. Сором вам, таким здорованям з курячими серцями! Ми відкриємо ту скриню, хоч би й життям довелося за це поплатитись… І я буду дуже вдячна вам, місіс Крослі, якщо ви дозволите взяти оцю вашу сумку: ми принесемо в ній гроші, які законно належать нам.

Я, звичайно, заявив, що піду разом з матір'ю, і, звичайно, всі здійняли крик, що ми божевільні. Але навіть і тоді жоден з чоловіків не наважився супроводити нас. Усе, що вони зробили, — це дали мені набитого пістоля на випадок нападу та пообіцяли тримати напоготові осідланих коней, аби ми могли втекти, якщо розбійники нас переслідуватимуть. А один юнак поїхав верхи до лікаря по збройну допомогу.

Моє серце шалено калатало, коли ми вдвох з матір'ю подалися холодної ночі в цю небезпечну виправу. Повний місяць уже сходив у небі і червонястим сяйвом проглядав крізь туман. Через це доводилося ще більше поспішати, бо ми розуміли, що коли вертатимемось до селища, вже розвидніє, і наші вороги зможуть побачити нас. Тихо й прудко скрадалися ми попід парканами, і ніде нічого не помітили, що могло б додати нам страху. Нарешті, на превелику нашу радість, двері «Адмірала Бенбова» зачинилися за нами.

Відразу ж я засунув засув, і з хвилину ми стояли в пітьмі й віддихувалися, самітні в цьому будинку, де лежало тіло мертвого каштана. Потім моя мати дістала свічку в буфеті і, взявшись за руки, ми рушили до світлиці. Капітан лежав, як ми його й залишили, на спині, очі в нього були розплющені, одна рука відкинута вбік.

— Зачини віконниці, Джіме, — прошепотіла мати. — Вони можуть підкрастись і підглядати… А тепер, — вела вона далі, коли я зробив, що мені було сказано, — нам треба знайти ключа від скрині… Тільки хто ж оце наважиться доторкнутись До покійника! — Вона аж схлипнула при цих словах. Я одразу став навколішки біля мертвяка. На підлозі під рукою капітана лежало маленьке кружальце паперу, зачорнене з одного боку. Я не сумнівався, що то й був чорний знак. Взявши в руки папірця, я побачив, що на звороті його написано дуже гарним виразним почерком таке коротке послання: «Маєш час до десятої години вечора».

— Вони прийдуть о десятій, мамо, — сказав я, і саме ту мить забамкав наш старий годинник. Ми страшенно злякалися цих раптових звуків, але, на наше щастя, вибило тільки шосту годину.

— Ну, Джіме, — сказала мати, — шукай ключа.

Я обнишпорив капітанові кишені одну по одній. Кілька дрібних монет, наперсток, нитки, великі голки, брусок. пресованого тютюну, надкушений скраю, здоровий ніж з кривою колодкою, кишеньковий компас, кресало — оце й усе, що там було. Мене вже почав брати розпач…

— Може, він на шиї? — висловила думку мати.

Долаючи гидливість, я розірвав комір капітанової сорочки. І справді, на просмоленій шворці, яку я перерізав знайденим ножем, висів ключ. Сповнившись надією, ми відразу побігли нагору, до маленької кімнати, де жив капітан і де від самого дня його приїзду стояла скриня. Зовні вона була звичайною моряцькою скринею. На віку було випалено літеру «Б», а кути її були стерті й побиті так, як то буває після тривалого вжитку.

— Дай-но ключа, — сказала мати і, хоч замок був дуже тугий, вона водномить відімкнула його й відкинула віко.

На нас війнув міцний запах тютюну й дьогтю. Зверху в скрині ми побачили новий, старанно вичищений і складений костюм. Мати сказала, що цього костюма, мабуть, ще ніхто ніколи не надівав. Під ним лежала всяка всячина: квадрант,[12] бляшаний кухоль, кілька плиток тютюну, дві пари чудових пістолів, зливок чистого срібла, старовинний іспанський годинник, кілька дрібничок, не дуже цінних, але переважно закордонного виробу, два оправлені міддю компаси і п'ять чи шість химерних вест-індських черепашок. Частенько після того я розмірковував, що змушувало капітана тягати з собою ці черепашки в повсякчасних життєвих мандрах із небезпеками й злочинствами.

Наразі, крім срібла та дрібничок, ми не знайшли нічого вартісного. Нам же потрібні були тільки гроші. Нижче лежав старий морський плащ, побілілий від морської солі. Мати нетерпляче відкинула його, і ми побачили інші речі, що були вже на самому споді: загорнутий у церату якийсь пакет — мабуть, з паперами, — і полотняну торбинку, в якій, судячи з того, як вона задзвеніла, було золото.

— Я доведу цим негідникам, що я чесна жінка, — сказала моя мати. — Я візьму все, що мені належить, але ні шеляга більше. Тримай сумку місіс Крослі!

І вона почала відраховувати гроші з капітанового запасу, перекладаючи їх у сумку. То була довга й забарна робота, бо тут були зібрані впереміж монети всяких країн і різного карбування: і дублони, і луїдори, і гінеї, і піастри,[13] і ще якісь інші. Гіней було найменше, а мати вміла лічити тільки гінеї.

Коли ми десь до половини довели наші рахунки, я раптом схопив матір за руку, почувши в тихому морозяному повітрі звук, що від нього в мене кров у жилах захолонула: стукіт сліпцевої ключки на замерзлій дорозі. Звук цей щораз ближчав. Ми затамували подих. Аж це пролунав гострий удар ключкою в двері заїзду. Хтось почав торгати дверну ручку, та так, що аж засув заскрипів: той злидень силувався увійти. А потім запала тиша — і всередині дому, і ззовні. Нарешті ми знову почули постукування ключки: на невимовну нашу радість цей стукіт став поволі даленіти й невдовзі зовсім завмер.

— Мамо, — прошепотів я, — берім усе й тікаймо!

Я був певен, що замкнені двері здалися сліпцеві підозрілими, і він пішов накликати на наші голови все осяче гніздо. А як я радів, що здогадався засунути засув — це

1 ... 6 7 8 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Острів Скарбів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Острів Скарбів"