Читати книгу - "Село не люди"

з головою вкрилася, а не спиться.

Сповзла з ліжка і — за хату. У траву, де минулої ночі її дядько Ромко чекав.

Нікого. Сіла.

— Що ж то воно було?.. І до хати — по росі босими ногами.

Мамка спала і всміхалася вві сні. На підлозі хропів п'яний татко. Катерина всунула ноги у Гумові чоботи, на нічну сорочку накинула мамчину кофтину і вибігла з дому.

— Чи подивитися?.. І городами — до дороги на курган.

А ніч же світла — як боже царство! Зірки в небі яскравих дірок понапробивали, ллються, ллються до землі. А під ними — так тихо, як може бути тільки тоді, коли все погане геть зникає без сліду. І поля ніхто не сіпає, і озера ніхто не каламутить, і лісу ніхто не ламає.

Катерина від швидкої ходи зігрілася, кофтину зняла, руки розкинула, обличчя — до зірок.

— А раптом — сліпа?.. Килино! Килино! А раптом — сліпа?.. І ніби у відповідь хтось ізгори: — Іди вже…

— Піду…

Роман чесно охороняв копу Залусківського. Спати собі не давав, прислухався, а щоб не нудьгувати, придумав порахувати, скільки соляри треба, щоби поле засіяти. І тільки рахувати взявся, як біля копи — тихі кроки.

— Ах ви ж, курви чужі! Уже й прийшли по сіно?! Висмикнув Роман із копи товсту палицю, потім другу.

— Ну, ходіть до мене! Ходіть! — шепотів люто.

— Дядьку Романе…

Почув тоненький голосок — і впав під копу.

— Господи! Господи! Вона мені вже привиджується! Що ж воно за таке?!

— Дядьку Романе… — Катерина стояла неподалік копи і чо'сь боялася підійти ближче.

— Йо! Та це ж вона! — Роман підвівся, кашлянув для порядку, вийшов із-за копи.

— О! Нічне видіння! Ти що тут робиш, Катерино? Катерина почервоніла, бровки насупила.

— Якби ж сама знала? Ноги привели…

Гоц! І з Романа всі декорації злізли. Затремтів, руки вперед простягнув, як сліпий.

— Дитино золота! Русалонько…

— Ой! Дядьку Романе, не підходьте! — перелякалася.

— Не бійся! Я тебе не скривджу. Ну, дай руку… Тільки руку.

Ось бачиш, і не страшно. Сідай. Сядь, Катю…

— От якби стоячки…

— Не бійся.

— Добре, добре.

Катерина сіла біля копи. Роман опустився поруч, руки зціпив, аж кістки хруснули.

— Ти… прости мені. Біс поплутав. Наче марево найшло.

Я тебе й пальцем більше не торкнуся. Русалонько… Рости. Я почекаю. Чуєш? Чекати буду, хоч би що!

— Так то була… не любов?

— Прости… Не можу пояснити. Мала ти ще. Любов… Тільки… Мала ти ще. Гріх. Я чекати буду.

Катерина Сашкові слова згадала, вдихнула глибоко.

— А може… не стоїть уже?

Роман схопив дівча за руку, затиснув долоньку межи своїх ніг.

— От воно! «Не стоїть»… Стоїть! Як залізо! Та я втерплю! Бо в мене до тебе… не пусте. Чуєш, Русалонько? Я тебе за дружину хочу. Тільки підрости ще трохи.

— У вас є тітка Рая, дядьку Романе.

— Розлучуся. Поїдемо геть. Хоч і в Килимівку. Світ великий. Що скажеш?

— Не знаю… Як сліпа.

— А ти серце слухай. Це воно тебе сюди привело. До мене привело.

— Справді?

— А як сама…

— Думаю про вас весь час. У Сашки… очі такі ж сині. От нібито зовсім такі самі, як у вас, а я не про нього, а про вас думаю.

— Серденько моє… Сиди. Сиди й не рухайся. Я твою ніжку поцілую.

— Яв чоботях! — Катерина розсміялася, а в Романа — ніби крила.

— Скидай свої чоботи! — теж сміється.

— У мене п'ятка в «Лісовій пісні»!

— А мені байдуже. Ось вона… Ніжка дорогоцінна. Русалонько… Люблю тебе. Чуєш? Люблю… І так Роман це сказав… Ніби тавро наклав непорушне.

Катерина розгубилася.

— Піду я, дядьку Романе. Скоро мамка встане. Кинеться, а мене нема… — Іди…

— Можна я до вас прийду завтра вночі?

— Ще питаєш… Та я помру, якщо не прийдеш.

— Бувайте…

Катерина накинула на плечі мамчину кофтину, побігла до села.

— Боже, на що я насмілився? — Роман сидів під копою, дивився дівчині услід. — Льонька мене вб'є…

Ранок. Мамка, як завжди, поперед сонця.

— Гей, громадяни! Підйом! Льоню! З розсолу почнеш чи до свиней глянеш?

— З розсолу…

— Катю, донечко! Вставай, спляча красуне. Гляньте тільки! Коси розпустила… Ще вдавишся колись уві сні.

Катерина сіла на ліжку:

— Мамо, я не спляча красуня. Я Русалонька…

— Ще краще придумала! Уставай уже, Русалонько. І про школу сьогодні не кажи.

— Чого?

— Я сметану та яйця закупівельникам повезу, татко в раби до Залусківського, а ти мені гарненько всю моркву повикопуєш, висушиш, поки сонце ще гріє, пісочком перетрусиш…

— Мамо, завтра п'ятниця…

— От холєра! — татко ледь розсолом не поперхнувся.

— А що «холєра»… Микола раз на місяць свій магазин у Шанівку привозить… — У Катерини аж сльози на очах. — І що тобі знову треба в тому магазині? Знаєш сама — грошей нема.

— Олія є… — Катерина своєї.

— Дарка, глянь! Ти ту олію заробила, а воно вже й око поклало!

— Доню, кажи мені, — мамка наполягає.

— Мамо, мені ліфчика треба…

— Що?! — татко аж підскочив. — Що ти сказала?!

— Так, Льоню! А йди-но, любчику, до свиней, а ми тут без тебе розберемося.

Мамка татка до дверей пхає, а він огризається:

— Тільки купіть цей ліфчик! Я вас обох на ньому…

— Мамо, чого татко так?.. — Катерина до мамки притулилася, а та сміється.

— Е, доню! Хіба від добра… Та й забули. Давай, кажи…

— Ліфчика треба. У школі сміються. Кажуть, розпустила Катька цицьки…

— Хто каже?

— А хоч би й… Вадька. І Людка. Мамо, мені ліфчика треба. І тих… прокладок красивих. Людка казала, з ними ой як зручно. І не протікають…

— Доню… Зима на носі. Зимових чобітків нема. З пальта виросла, а я тобі прокладок накуплю. І що то буде?

— А Людка мені раз одну прокладку дала… То це ж — хоч скач! Мамо…

— Доню, по ліфчик завтра до Миколи підемо, а про прокладки й не згадуй. Нас тато з дому повиганяє. — І зимові чобітки подивимось? І пальто?

— Та подивимося на все, от тільки купити…

— А ліфчика?

— Буде тобі ліфчик.

— А татко…

— А що татко? Перебіситься… А там свиню заколемо — і про чобітки з пальтом поговоримо.

— Ой, мамцю, яка ж ти в мене золота!

— Ой, доню, яка ж ти в мене підлиза, — мамка сміється, а очі сумні.

«От і розбери тих дорослих», — думає Катерина.

Мамка з татком розбіглися. Катерина вийшла з дому, а біля хвіртки Людка.

— Я до школи не піду, — оголосила Катерина. — Моя школа сьогодні — морква на городі. — І дарма! А я хлопців чекаю.