Читати книгу - "Усмішка: оповідання"

170
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 6 7 8 ... 57
Перейти на сторінку:
не мертві і не живі. В чеканні. І те ж саме із тисячами людей по цілому світі — жертвами нещасних випадків, пожеж, хвороб, самогубств. Вони сплять і чекають, як сплять і чекають Моллі з дітьми. Не в змозі померти, не в змозі жити. А все через те, що дехто злякався косити достиглу пшеницю. А все через те, що він вирішив порвати з косьбою, ніколи більше не брати цієї коси до рук.

Він поглянув на дітей. Роботу треба робити весь час. Кожного Божого дня. Без зупинок і без перерв. Треба косити щодня. І так аж до смерті, до смерті, до смерті.

«Добре, — вирішив він. — Добре, я буду косити».

Він навіть не попрощався зі своєю сім'єю. Він повернувся, відчуваючи, що закипає, взяв косу і попрямував у поле — спочатку швидким кроком, відтак перейшов на біг, а потім помчав риссю. Колосся шмагало його по ногах, а він, як шаленець, кричучи від болю, рвався в самісіньке серце пшеничного поля, щоби там нарешті дати волю рукам. І нараз зупинився.

— Моллі! — заволав він і змахнув косою, стинаючи колос. — Сьюзі! — заволав він. — Дрю! — І ще один змах.

Хтось закричав. Він не озирнувся на знищений вогнем дім.

А потім, ридаючи ридма, він знову і знову випростувався над пшеницею і стинав зліва направо, зліва направо, зліва направо. Знову, знову і знову! Він залишав за собою величезні залисини і в зеленій пшениці, і в достиглій пшениці, не перебираючи і не шкодуючи, лаючись чортом, знову і знову, проклинаючи все на світі, давлячись реготом — і лезо злітало, виблискуючи на сонці, і чи то зі співом, чи то зі свистом падало вниз! Вниз!

Бомби дощенту зруйнували Лондон, — Токіо, Москву.

Коса шаленіла у власнім безумстві. Запалали печі у Бельзені[3] і Бухенвальді[4]. Коса голосила в кривавій росі.

Атомні гриби запалювали сліпучі сонця над Білими Пісками[5], Хіросімою, Бікіні[6], і далі, і далі — у небесах Сибіру.

Пшениця плакала, і зелені сльози стікали на землю.

Корея, Індокитай, Єгипет з Індією затремтіли: Азія захвилювалась, Африка прокинулася серед ночі...

Коса здіймалась і опускалася, сікла і стинала в нестримнім шаленстві людини, котрій вже нема що втрачати, бо втрачено стільки, що можна начхати на світ.

Всього за декілька миль від головного шосе, якщо спуститися вниз вибоїстим путівцем, що веде у нікуди, всього за декілька миль від головного шосе, напхом напханим машинами, що прямують у Каліфорнію.

Раз у надцять літ якась допотопова автівка, збившись із головного шосе, пригальмує наприкінці курного путівця якраз біля обвуглених решток того, що було колись маленькою білою хатиною; щоб напитати дорогу, гукне водій фермера, котрого нагледить он там недалеко, саме того, котрий затято і безнастанно, немов навіжений, вдень і вночі гарує у безкрайньому полі пшениці.

Але він не діждеться ні допомоги, ні відповіді. Навіть після вервиці літ фермер у полі надто заклопотаний... надто заклопотаний тим, щоби не дати пшениці дозріти.

Тож Дрю Еріксон косить і косить, осліплий від сонця і з вогнем божевілля в очах, що назавжди забули про сон, день за днем, день за днем, день за днем...

Туманний горн[7]

Переклав Богдан Стасюк

Серед холодних вод, аж ген од землі, ми щоночі чекали на туман, і коли він піднімався, ми змащували мідну машинерію та засвічували протитуманний ліхтар у кам'яній вежі. Ніби дві птахи в сірому небі, ми з МакДанном цілили вдалину червоним, білим і знову червоним промінням у пошуках самітних кораблів. А коли вони не бачили цих сигналів, то лунав наш Глас — глибоке ревіння Туманного горна, яке продиралося крізь клапті паволоки, сполохуючи зграї мартинів, що розліталися, немов колода карт, і збивали піну на високих хвилях.

— Тут трохи самотньо, але ж ти, мабуть, уже звик? — поцікавився МакДанн.

— Так, — відповів я. — Слава Богу, ти в нас хороший співбесідник.

— Що ж, завтра твоя черга їхати на материк, — посміхнувся він у відповідь. — Сходиш на танці, хильнеш чарку джину.

— Слухай, МакДанн, а про що ти думаєш, коли залишаєшся тут наодинці?

— Про таємниці моря, — відказав МакДанн, запалюючи люльку.

Годинник показував чверть на восьму холодного листопадового вечора, опалення було вже ввімкнуте, світляний хвіст крутився на всі румби, вгорі у вежі громоподібно дуднів Туманний горн. На сто миль навколо на узбережжі не знайшлося б жодного міста. Сама лиш одинока дорога бігла відлюдними місцями до моря. Коли-не-коли по ній проїжджали автомобілі. Дві милі по греблі серед холодних вод — і ось уже наша скеля, повз яку навіть кораблі рідко пропливають.

— Про таємниці моря, — повторив МакДанн. — Ти знаєш, що океан — це така собі велетенська сніжинка? Він міниться і переливається тисячами форм і барв, жодного разу не повторюючись. Дивно. Одної ночі багато років тому я був тут сам, коли раптом вся риба в морі спливла на поверхню. Щось її пригнало в нашу бухту і змусило тремтячу витріщатися знизу на маяк, що водив то червоним, то білим, то червоним, то білим променем по їхніх кумедних очах. Мене пройняв холод. Складалося таке враження, що десь там під ногами розкинувся і ворушився до самої півночі велетенський павичевий хвіст. А потім ці міріади риб зникли так само безшумно, як і з'явилися. Отакої, думав я, може, вони припливли сюди за сотні миль, аби комусь там вклонитися абощо? Дивина. Зате подумай, якою в їхніх очах виглядала наша вежа. Стримить на висоті сімдесяти футів над морем, променіє довкруги Божим сяянням і заявляє про себе гласом почвари. Та риба більше ніколи не верталася, але погодься, хіба не могло їй тоді спасти на думку, що на якусь мить вона опинилася під дією Надприродного?

Мене пойняв дрож. Я визирнув на сіру морську луку, що простяглася від краю до краю, з нічого в нікуди.

— О, так! Море бездонне, — кліпнув МакДанн, нервово пахкаючи люлькою. Бентежний настрій не покидав його цілий день, але він усе одно нічого не пояснював. — Попри всі наші механізми, попри всі так звані субмарини ми ще десять тисяч століть не ступимо на справжнє дно, не потрапимо в затонулі землі, чарівне царство, що панує там, і аж тоді пізнаємо справжній жах. Тільки подумай, там унизу досі панує літо трьохсоттисячне до Різдва Христового. І поки ми тут

1 ... 6 7 8 ... 57
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Усмішка: оповідання», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Усмішка: оповідання"