Читати книгу - "Подвійне дно"

0 на мою користь.

— Зараз?

— Якщо ти скінчила, то зараз.

— За три хвилини скінчу.

Кілька разів я бачила шефа цієї фірми. Високий опасистий чолов’яга років сорока, в старанно припасованому дорогому костюмі, лисуватий, з червоним обличчям, вічно чимось роздратований. Гадаю, років отак через десять на нього чекає інсульт. А може, й раніше.

— Викликали?

— Так. Сідай.

Він проглядає якісь папери, потім відсуває їх убік і дивиться на мене. Можливо, він на всіх отак дивиться — як удав на кролика, тільки мені з того погляду аж нічого. Я тебе, любчику, уявляю в своєму кріслі з роззявленим ротом — а я з бормашиною. І ти в моїх руках, схочу — страчу, схочу — помилую.

— Моя дружина бажає придбати акваріум. Я б хотів, аби ти допомогла їй в цьому. Я заплачу.

— Мені шкода, але я не обслуговую приватних осіб. Тільки офіси.

— Чому?

— Тому що в багатих людей іноді бувають неприємності. І тоді міліція питає: хто з чужих був у будинку? І господарі пригадують: так, була така собі особа, рибок обслуговувала (сміття забирала, варила обід, вигулювала пса) — потрібне підкреслити. А мені не потрібні неприємності.

— А що, вже були?

— Ще ні, але не хочу спробувати. Хай ваша дружина їде в крамницю на проспекті, там їй все покажуть, підберуть, змонтують…

— То ти відмовляєшся?

— А я хіба не сказала? Звісно ж, відмовляюсь.

— То я тебе звільняю.

— Вільному — воля, спасенному — рай. До побачення.

— Та почекай, яка ти запальна! Сідай.

Я знову вмощуюся в кріслі. От мерзотник, звик ставитись до людей, як до сміття! Але я — не всі, зі мною так не можна. Колись давно я дала собі слово, що нікому не дозволю так поводитись зі мною.

— У тебе, мабуть, є якась постійна робота.

— Або багато клієнтів.

— Або те і те, розумію. Добре, тоді давай так. Ти зараз вільна?

— У мене є приблизно година.

— Вона зараз заїде, поїдеш з нею — тільки до крамниці! А там порадиш, що краще.

— Краще взяти каталог, вибрати вдома, що подобається, а я наступного разу прийду, ви мені покажете, що вибрали — і я вас проконсультую.

— Ти вперта.

— Атож.

— Але ти маєш рацію. Чорт, ще й цим маю займатись! Ну, гаразд. Забудь мої слова про звільнення. Де ти працюєш?

— Не має значення. Якщо це все, то я піду.

— Це все. Гроші в секретарки.

Я їду додому. Завтра і післязавтра в мене вихідні. Це рідко випадає — по-людськи відпочити, частіше вихідні випадають серед тижня. Але я два дні підряд буду вільна, лежатиму в ліжку, їстиму чорнослив у шоколаді і читатиму детективи. Або поїду в крамничку і куплю собі нову помаду. Або піду в перукарню, або… Я багато чого можу зробити — завтра. Бо післязавтра я теж вільна.

— І ось вона в земній красі! Привіт, Лізко, чи ти вже так запаніла, що старих знайомих не бачиш?

Так і є. Рудий мав рацію. Я таки зустріла Ірку.

— Привіт. Я й справді тебе не впізнала.

Вона стоїть недалеко від стоянки таксі. Це її «точка». За кількадесят метрів маячить ще одна постать — і так далі. Ірка просто одна з багатьох — тут, на проспекті. Але не для нас із Рудим.

На її обличчі проглядає здоровенний синець. Вона замазувала його тонною тонального крему, але все одно видно. Що ж, така в повій робота. Клієнт завжди має рацію.

— Холодно сьогодні. — Ірка дивиться на мене порожніми очима. — Є щось пожувати?

— На ось, печива купила. Чому холодно? Мені здається, що не дуже.

— То як іти, то не дуже, а як стояти — так закоцюбла. Смакота яка! Добряче заробляєш, по всьому видать. Як там Рудий?

— Спить, зі зміни прийшов.

— Он як! То ви разом живете?

— Коли разом, коли ні. Піду я.

— Слухай, Лізко, позич червінця. Треба б купити дещо, а Жорка все забрав, гад.

— Бери.

— Я віддам, Лізко, я віддам, правда!

— Не треба. Знаєш же, що не візьму. Кинула б ти все це, Ірко, пропадеш тут! Хто це тебе так розмалював?

— Деберц, придурок. Брали нас на сауну позавчора. Ну, спочатку нічого, а потім подзвонили йому на мобільник, він слухав-слухав, а потім як зареве: «Як це — утік? Звідки втік, з машини? А ви куди дивились?!» Ну, і поїхало. Він же зло зганяє на тому, хто поряд. Так братки одразу скумекали і поховались, а я ж нічого, от він мені і припаяв. Моє щастя, що одразу в басейн впала, то тільки ліхтар під оком, а то б убити міг, придурок.

— Кинь це, Ірко.

— І куди? Підлогу мити? Добре тобі казати, ти в нас лікар, Рудий теж. А я?

— А коли ми тобі казали: йди вчитися, ти що відповідала? Пам’ятаєш? Ти казала, цитую дослівно: «Я свою молодість над книжками і трупами гаяти не збираюсь!». Ну і як тепер? Плідно молодість провела? Задоволена?

Ірчине обличчя зблідло, червоні плями виступили на щоках. Вся її невеличка постать витяглась, як струна — ну, все, зараз почне верещати. Отак завжди, психована зовсім, змалку така.

— А ти прийшла мене повчити?! Ти…

Її тіло струсонув кашель, вона притисла до уст ганчірку, потім сплюнула на асфальт. Я здригнулась — на асфальті кров.

— Ірко!

— Недовго вже. — Ірчині очі порожні і застиглі. — Знаю, сама винна. Молода була, кретинка зовсім. Тепер винуватити нема кого. Бо іноді думаю: ви ж з Рудим теж були молоді, ми ж росли разом, однаково. І вам так само всього хотілося, всього і одразу, а бач… Нічого, Лізко. Ти…

— Ірко, в тебе ж туберкульоз!

— Знаю. Може, півроку мені лишилось, а може, менше. Та я рада, чесно тобі кажу, рада. Чого я вас тоді не послухала? От тепер і маю.

— Ти в лікаря була, ідіотка?

— Ніхто вже не допоможе, чуєш? Я й не хочу, от правду тобі кажу, не хочу. Такої гидоти надивилась, що не можу нікого бачити. Бридка сама собі зробилася. Ти, Лізко, не знаєш, ти свята.

Але я вже не чую. Жах скував мене. Вона ж помре, помре, і тоді… Я теж винна в тому, що сталось. І я, і Рудий — ми обоє. Бо ми завжди знали, що Ірка слабша, треба було примусити її тоді, не відпускати. Ось, телефонна картка.

— Рудий, бери машину і їдь до мене. Я біля Ірки.

— Що сталося?

— Швидше.

Треба віддати Рудому належне: примчав одразу. Побачивши Ірку, насупився,