Читати книгу - "Пограймося в отруту!"

паразитами. Можливо, хтось колись там помер?

— Помер?

— Звісно ж, якщо хтось там помер, то, ймовірно, у тебе взагалі там ніякі не миші.

— Ти хочеш сказати мені, що це — привиди?

— Хіба ти не віриш…

— У привидів або так званих подруг, котрі намагаються мене ними налякати. Не телефонуй мені більше, Еммо!

— Але ж це ти зателефонувала мені!

— Поклади слухавку, Еммо!

Емма Кровлі поклала слухавку.

О третій п’ятнадцять холодного ранку Клара Пек висковзнула в коридор, з хвилинку постояла, а тоді тицьнула пальцем у стелю, наче намагаючись спровокувати її.

— Ей, привиди? — прошепотіла вона.

Невидимі вночі завіски ляди змастив вітер.

Клара Пек повільно повернулася, а тоді, обдумуючи кожен рух, повернулась і лягла в ліжко.

Вона прокинулася о четвертій двадцять, бо вітер струсонув будинок.

Невже це в коридорі?

Вона напружилася. Прислухалася.

М’яко-м’якенько, тихо-тихенько над сходовою кліткою скрипнула ляда.

І широко відчинилася.

«Не може бути», — подумала вона.

Ляда смикнулася вгору, всередину, а потім зі стуком знову впала вниз.

«Так воно і є!» — подумала вона.

«Піду переконаюся», — подумала вона.

— Ні.

Вона зірвалася з ліжка, побігла, замкнула двері і застрибнула назад у ліжко.

— Алло, «Геть щурів»! — донісся до неї її голос, притлумлений ковдрою.

О шостій ранку, невиспана, вона вже спускалася вниз, дивлячись лише собі під ноги, щоби тільки не бачити цю жахітну стелю.

На півдорозі вниз вона все ж оглянулася, сторопіла і засміялася.

— От дурепа! — вигукнула вона.

Ляда взагалі не була відчинена.

Вона була закрита.

— «Геть щурів»? — сказала вона у телефонну слухавку о сьомій тридцять того погожого ранку.

Опівдні фургон служби «Геть щурів» зупинився перед будинком Клари Пек.

З того, як містер Тіммонс, молодий інспектор, з пихатою зневагою крокував по доріжці, Клара зрозуміла, що він знає все на світі про мишей, термітів, старих дів і дивні опівнічні звуки. Йдучи, він поглядав на довколишній світ з манірною чоловічою пихатістю тореадора чи парашутиста, який щойно спустився з неба, або ж бабія, котрий запалює сигарету, обернувшись спиною до нещасної істоти на ліжку позаду нього. Коли він натиснув ґудзик дверного дзвінка — то вже, мабуть, видавався собі справжнім Божим посланцем. Клара відчинила двері і відразу ж ледве не затріснула їх знову, позаяк чоловік поглядом зняв із неї сукню, оголив її тіло і думки. Його посмішка видалася посмішкою п’яниці. Він сп’янів від самого себе. Кларі не залишалося нічого іншого, як вигукнути:

— Нічого там стояти! Робіть щось! — Вона розвернулася і закрокувала геть, залишивши приголомшеного борця із гризунами на самоті.

За якусь мить вона озирнулася, щоби пересвідчитися, чи досягла потрібного ефекту. Так із ним, напевно, жінки давно не говорили. Деякий час він вивчав двері, а потім із зацікавленням увійшов всередину.

— Сюди! — сказала Клара.

Вона попрямувала коридором, піднялася на сходовий майданчик, де ще раніше приготувала металеву драбину. Потім показала рукою вгору.

— Ось горище. Поглянь, чи ти зможеш з’ясувати, що там за триклятий галас. І не прав з мене занадто багато, коли все закінчиш. Витреш ноги, коли спускатимешся вниз. Мені треба піти за покупками. Сподіваюся, ти не обкрадеш мій дім за моєї відсутності?

Клара бачила, що з кожною її фразою він втрачає рівновагу. Його обличчя спаленіло. Очі загорілися. Перш ніж він встиг щось сказати, вона покрокувала сходами вниз і вдягла легеньке пальто.

— Тобі відомо, як ходять по горищі миші?

— До дідька добре, пані, — відповів він.

— Підбирай слова! А щурів відрізниш? Там можуть бути щурі чи навіть щось більше. Що більше за щурів може водитися на горищі?

— У вас тут поблизу трапляються єноти? — запитав чоловік.

— Та як вони заберуться всередину?

— Хіба ви, пані, не знаєте свого власного будинку? Я…

Нараз вони обоє замовкли.

Згори долинув звук.

Спершу це було легеньке пошкрябування. Потім — шкрябання. Потім загупало, як ото гупає серце.

На горищі щось заворушилося.

Тіммонс підморгнув у бік зачинених дверей і пирхнув:

— Ну от!

Клара Пек, дивлячись на чоловіка, задоволено кивнула, одягла рукавички і поправила капелюшок.

— Це схоже на… — протягнув містер Тіммонс.

— На що?

— У цьому будинку колись жив капітан далекого плавання? — врешті-решт запитав він.

Звук поголоснішав. Увесь будинок, здавалося, ходив ходором і поскрипував від невидимої ваги.

— Це схоже на вантаж. — Тіммонс заплющив очі і прислухався. — Вантаж на судні, що ковзає, коли корабель змінює курс. — Він зареготав і розплющив очі.

— Святий Боже! — сказала Клара і спробувала це уявити.

— З іншого боку, — сказав містер Тіммонс, мимохідь посміхаючись і дивлячись на стелю, — у вас там теплиця чи щось таке? Схоже, що проростають насадження. Або, можливо, дріжджі, що вилазять із діжі завбільшки як собача буда. Якось мені розповідали про чоловіка, котрий розводив дріжджі у підвалі. Вони…

Вхідні двері захряснулися.

Клара Пек, роздратована його глумуванням, уже знадвору крикнула:

— Я повернуся через годину. Не втікай!

Вона чула, як їй услід летів його регіт. Вона лише один раз зупинилася на доріжці, аби поглянути назад.

Цей дурень стояв біля драбини, дивлячись угору. Потім він стенув плечима, махнув руками, наче кажучи «якого дідька!», і…

Поліз по драбині, наче моряк.

Коли Клара Пек повернулася через годину, фургон служби «Геть щурів» все ще стояв на узбіччі.

— Дідько, — сказала вона, — я гадала, що він до цього часу вже закінчить. Дивний чоловік, топчеться довкола, хамить.

Вона зупинилася і прислухалася до будинку.

Тиша.

— Дивно! — пробурмотіла вона.

— Містере Тіммонс?! — гукнула жінка.

Відтак зрозумівши, що вона все ще за двадцять кроків від відчинених вхідних дверей, Клара Пек підійшла до порога.

— Є хтось удома?

Вона ввійшла у тишу — тишу, схожу на ту, що панувала тут колись давно, ще до того, як миші перетворились у щурів, а щурі на сволоках горища перетанцювали у щось більше і страхітніше. Якщо вдихнути таку тишу, то вона тебе задушить.

Клара Пек глянула вниз сходового прогону, а тоді вгору, міцно обійнявши покупки, наче мертве немовля.

— Містере Тіммонс?…

Але в будинку панувала тиша.

Розсувна драбина все ще на когось чекала на сходовому майданчику.

Проте ляда була закрита.

«Що ж, він, безперечно, деінде, — подумала вона. — Не міг же він піднятися туди і зачинитися зсередини. Чортовий дурень просто пішов геть».

Вона повернулася і, примружившись, поглянула на його фургон, залишений під яскравим, сліпучим південним сонцем.

— Гадаю, фургон поламався, і він пішов за допомогою.

Вона виклала покупки на кухні і вперше за багато років, сама не знаючи чому, запалила сигарету, скурила її, запалила ще одну і почала готувати обід, грюкаючи каструлями і без потреби вистукуючи консервним ножем.

Будинок слухав