Читати книгу - "Покладіть її серед лілій"

Я припаркував свій «бьюїк» біля адміністративної будівлі штату — на розі Центральної та Фельдман-авеню — і піднявся сходами, поринувши у світ бланків, безлюдних коридорів та зморшкуватих, невизначеного віку клерків, які з нетерпінням чекали на реєстрацію чергового мерця.

Відділ реєстрації народжень і смертей був на першому поверсі. Заповнивши бланк, я простягнув його у віконце червонопикому клеркові, котрий поставив на ньому штамп, узяв у мене гроші й махнув рукою в напрямку одного зі стелажів.

— Подивіться самі, містере Меллой, — сказав він. — Шоста папка праворуч.

Я подякував.

— Як ваші справи? — поцікавився він, перехилившись через стійку, готовий змарнувати і свій час, і мій. — Давненько вас не бачив!

— А й справді! — погодився з ним. — Справи йдуть добре. А у вас? Люди вмирають так само?

— І так само народжуються. Й одне кладе край іншому.

— Таке життя.

Більше я нічого не спроможний був сказати — надто втомився. Недовге побачення з міс Гарні геть мене виснажило. Я підійшов до стелажів. Папка «С» важила, здавалося, тонну, тож я ледь доніс її до стола. І в цьому була винна знову ж таки міс Гарні. Я втомлено перегортав сторінки й невдовзі натрапив на свідоцтво про смерть Дженет Кросбі. Витягнув із папки пожовклий конверт, підписаний олівцем. Міс Кросбі померла від ендокардиту 25-річною, і сталося це 15 травня 1948 року. Свідоцтво підписав лікар Бьюлі. Я записав його прізвище, а потім перегорнув ще з дюжину сторінок назад, поки не віднайшов свідоцтво про смерть Макдональда Кросбі. Той помер від ураження мозку, спричиненого пострілом з вогнепальної зброї. Підписали свідоцтво лікар Дж. Зальцер та коронер Франклін Лессвейз. Я занотував і це, та, полишивши папку на столі, підійшов до клерка, який з лінивим інтересом спостерігав за мною.

— Вам хтось поставить цю папку на місце? — запитав я, перегнувшись через стійку. — Щось я не такий міцний, як гадав.

— Нехай це вас не турбує, містере Меллой!

— І ще одне: хто такий доктор Джон Бьюлі та де він мешкає?

— У нього крихітна квартирка на Скайлайн-авеню, — повідомив мені клерк. — Але якщо вам потрібний хороший лікар, не ходіть до нього.

— Чому?

Клерк стенув плечима.

— Він просто старий. Можливо, п’ятдесят років тому його і можна було вважати хорошим лікарем, але тепер цей доктор — просто коновал. Боюся, що він вважає, ніби трепанація — щось на кшталт відкривання бляшанки консервованих бобів.

— А хіба не так?

Клерк розсміявся.

— Це залежить від того, чию голову ви маєте на увазі.

— Звісно. То ви кажете, що Джон Бьюлі — спрацьований нікчема, так?

— Саме так і можна охарактеризувати його. Втім, він хоча б не шкодить своїм пацієнтам. Думаю, що їх у нього тепер не більше дюжини.

Клерк почухав вухо й підсліпувато глянув на мене.

— Працюєте зараз над чимось?

— Я ніколи не працюю, — пожартував я. — Побачимося! Бувайте!

Повільно й задумливо спустився сходами та вийшов на сліпуче сонце. Раптово помирає дівчина, спадкоємиця мільйонів, і до неї викликають абиякого лікаря. Щось зовсім несхоже на мільйонерів. Природніше було б очікувати прибуття загону найдорожчих лікарів — щоб позбавити життя таку бажану здобич.

Я заповз у свій «бьюїк» і натиснув на стартер. Помітив припаркований через дорогу оливково-зелений «додж». За кермом, читаючи газету, сидів чоловік у бежевому капелюсі. Я б його й не помітив, якби він раптово не підвів голову, і, побачивши мене, не швиргонув газету на сидіння та не завів двигун. Отоді я й пригледівся до нього, дивуючись, чому він так раптово втратив інтерес до своєї газети. Це був кремезний чолов’яга з плечима, мов шафа. Голова його, здається, була посаджена просто на плечі — без жодного натяку на шию. Мав тоненькі чорні вусики-ниточки. Очі прикриті капелюхом. Ніс і вухо були, вочевидь, колись пошкоджені, але так і не зажили остаточно. Він був схожий на одного з тих крутих хлопців, яких часто бачиш у бойовиках студії «Ворнер бразерз» та котрих зазвичай грає Гамфрі Боґарт[7].

Я влився в потік машин і поїхав на схід, у напрямку Центральної авеню, нікуди не поспішаючи й не спускаючи ока з водійського дзеркальця.

«Додж» приєднався до руху машин, що їхали у західному напрямку, однак потім, під пронизливе виття клаксонів та лайку водіїв, різко розвернувся і поїхав за мною. Я ніколи б не повірив, що таке можна безкарно зробити на Центральній авеню, але копи або ж спали, або їм було надто жарко, щоб хоч якось зреагувати.

На перехресті Вествуд-авеню я знову глянув у дзеркальце. «Додж» був у мене на хвості. Я бачив, як водій із сигарою в зубах сидів, розвалившись за кермом та виставивши лівий лікоть у відчинене вікно. Я зманеврував так, щоб побачити номери авто і запам’ятати їх. Якщо він мене переслідує, то робить це дуже невміло. На Голлівуд-авеню я натиснув акселератор і тепер їхав зі швидкістю шістдесят п’ять миль. «Додж» після хвилинної затримки рвонув уперед і невдовзі наздогнав мене. На бульварі Футхілл я зненацька розвернувся і різко зупинився. «Додж» проскочив повз мене. Водій, навіть не глянувши у мій бік, помчав у напрямку траси Лос-Анджелес — Сан-Франциско.

Я записав номер «доджа» на старому конверті, де вже раніше нашкрябав прізвище лікаря Бьюлі, й дбайливо сховав конверт у кишеню. Тоді знову завів «бьюїк» і