Читати книгу - "Аероплани"

виють вовки голодні… І снігом Москву забило…» Ну, як? Тобі подобається?… Так, ти маєш рацію — забагато холоду… Авжеж, я перекажу. Бувай, дівчинко… Мої вітання. Бувай. (Кладе слухавку, потім потішений повертається до Крісто.) Гарна дівчинка. Смугаста. Ха! Фіто знає, що робить.

Крісто. А ти не змінився.

Пако. Як це не змінився?

Крісто. З жінками. Ти не змінився.

Пако. Вони думають інакше.

Крісто. Якби міг… ти б залишався таким самим бабієм, як колись. Бо коли міг… ти таке виробляв.

Пако (потішений). Ну, не перебільшуй.

Крісто. Бідолашна Ньята. Вона не заслуговувала на ці твої вибрики. Хулія завжди мені казала: «Того дня, коли Ньята дізнається про всі витівки Пако, вона помре».

Пако (це йому не подобається). Тільки не кажи, що вона померла через це.

Крісто. Звісно, ні.

Пако. До того ж я не був бабієм, як ти кажеш. Мені було досить однієї жінки — Ньяти. І я ніколи не зраджував її. Я був гірником, а це така річ. Одна справа мати дружину, і зовсім інша — копальні. Мені подобалися копальні. Ні, подобаються. Не слід говорити в минулому часі, вони мені досі подобаються. Звісно, з роками Господь ставить на шляху людини перепони, але не треба думати, нібито все втрачено. (Знову телефонний дзвінок.) Ох! Може, це Господь зняв перепони! (Квапиться відповісти.) Алло!.. (Ентузіазм полишає його, він дивиться на Крісто.) Як справи?… Так, він тут. Зараз. (Простягає слухавку Крісто, той підходить до телефону.) Це твоя дочка.

Крісто. А в чому справа?

Пако. Не знаю.

Крісто (невдоволено бере слухавку). Алло… Так, а в чому справа?… А де я маю бути? Я тут. Хіба я деінде?… Пішов зіграти на футбольному тоталізаторі і зайшов до Пако… Ну, то й що з того, що вранці? Невже я не можу вийти з дому, перш ніж з’їм тарілку супу? (Тихо, намагаючись щось приховати.) Ні, ні… не можу. (Знову звичним голосом.) Ні, я не ображаюсь. Але ти наче стежиш за мною. Хочеш, на зворотному шляху я зайду до ветеринара й куплю нашийник та поводок?… Так, я прийду пообідати. Я не залишуся тут і не їстиму брудне шмаття, що його готує цей… Гаразд, Росіто, бувай… Так, Росіто! (Кладе слухавку і з прикрістю зітхає; Пако тим часом висипав на столик кісточки доміно.)

Пако. Отже я готую брудне шмаття? Чому ти не запитаєш у Фіто? Він каже, що в жодному ресторані не готують так смачно, як я.

Крісто. Авжеж. В якому ресторані зважаться готувати брудне шмаття?!

(Машинально, не змовляючись, обидва сідають один навпроти одного і беруть кісточки, готові розпочати гру.)

Пако. Здається, дочка засмутила тебе.

Крісто. Вона мене дратує.

Пако (мовби повертаючи м’яча на його половину поля). Вона тебе любить.

Крісто. Так. Занадто.

Пако. Чому ж? Вона щось таке сказала?

Крісто (через силу відповідає). Вони бояться, що я загублюся.

Пако. Ага. (По паузі, підносить кісточку.) Дубль шість. Мій хід. (Виставляє кісточку.)

Крісто (не звертаючи уваги на гру). Ти пам’ятаєш Нікола?

Пако. Якого? Батька того товстуна з майстерні?

Крісто. Так, його.

Пако. А що з ним сталося?

Крісто. Він загубився.

(Обидва мовчать. Нарешті Крісто робить хід. Тепер Пако сидить замислений.)

Пако. Що ж. Таке трапляється через той… (Не може пригадати слова.)… чорт забирай, як це називається… (Ляскає пальцями, намагаючись пригадати.) а…а…а… Хай йому грець… (Нарешті пригадує й переможно вимовляє.) атеросклероз! Еге ж!

Крісто (зненацька, нервово). Я більше не гратиму!

Пако (здивовано дивиться на нього). Чому ти більше не гратимеш?

Крісто. Не знаю… Ти маєш рацію, я нервую. Я не хочу більше грати. (Підводиться, нервово ходить по кімнаті.)

Пако. Дочка сказала тобі щось таке, що ти мені не розповів?

Крісто. Ні. Нічого вона мені не сказала.

Пако. Ти ж знаєш, що я твій друг?

Крісто (вибухає). Авжеж, знаю! І ти не повинен цим хизуватися! Бо якщо ти мій друг, то це тому, що я твій друг! Без жартів! І зрештою я кращий друг, ніж ти! Бо якби ти був добрим другом, то подумав би про інших і забрав би цей результат, через який ми всі нервуємося! Чи ти сподіваєшся надурити мене, говорячи, що нема куди поспішати? Ти можеш дурити свою сім’ю, якщо хочеш, але не мене! Я тебе чудово знаю! Я вже сімдесят років тебе знаю! Знаю, як облупленого! І от що я тобі скажу! За ці сімдесят років… ти анітрохи не змінився! Ти такий самий безсоромний егоїст! Такий самий… Бувай. Я не мушу нічого тобі пояснювати.

(З гідністю йде, намагаючись зробити це якомога швидше. Виходить. Пако залишається стояти дивлячись на двері. Тоді підводиться, робить кілька кроків і замість визирати назовні, можна сказати, нюхає повітря. Тоді неквапно підходить до програвача і ставить платівку. Чути звуки вальсу. Пако повільно повертається до столика, за яким вони грали в доміно, сідає. В ту ж мить у двері мовби прослизає Крісто. Він робить кілька кроків. Слухає вальс. Нарешті спокійно запитує.)

Крісто. Чому ти знову поставив «Аероплан»?

Пако (не дивлячись на Крісто). Тобі ж подобається цей вальс, еге ж?

(Крісто повільно підходить до столика, знову сідає на своє місце, замислюється й нарешті промовляє.)

Крісто. Він нагадує мені ті часи, коли ми танцювали під нього. З Хулією… з Ньятою… вчотирьох…

(Пако не дивиться на Крісто. Він дивиться на кісточки.)

Пако. Ну, давай.