Читати книгу - "Війна очима дитини"

і 2 класах СШ №2, а тепер вирішив записатися в 5 клас СШ № 1 — туди пішли друзі.

Величний будинок школи, колишньої дореволюційної гімназії, стояв у згарищі, чорне вороння кружляло над стінами (перше враження, коли підійшов до школи).

Вхідні двері були замуровані, вікна першого поверху закладені цеглою, деякі забиті дошками. Заняття проходили в кімнатах флігеля. Під час великої перерви, інколи після уроків пробиралися таки в зруйноване приміщення, збирали якісь черепки, підіймалися по сходах, що трималися лише на одній рейці, на другий поверх, а старші хлопці лазили зверху по стінах.

В одному з коридорів першого поверху старшокласники заклали до половини вікна цеглою, зробили актовий зал, обладнали сцену, завішували її принесеними з дому фланелевими одіялами на час вистав і концертів.

Запам’ятався виступ професійного лялькового театру, який приїхав з якогось великого міста. Серед дійових осіб був і Гітлер, і Гебель, і Ріббетроп. Це щось було незвичайне, реготали до сліз. Потекли дні і місяці першого навчального року після звільнення міста.

Минула холодна і голодна зима. Відсвяткували 1 травня, а коли прийшли 9 травня, директор школи повідомив, що всі йдемо знову на демонстрацію — свято Перемоги!

Михайло Чорний

Народився в с. Мала Жмеринка в 1933 році в родині робітника залізничного транспорту. Після закінчення середньої школи поступив в Київський педагогічний інститут, провчився рік, залишив його і вступив в Одеське художнє училище, після закінчення якого вступив до Київського художнього інституту, закінчив аспірантуру, живе і працює в м. Вінниця, учасник багатьох художніх виставок у м. Вінниця, Київ, Львів. Заслужений художник України.

Кажуть: «Життя прожити — не поле перейти». Хто переходив його навіть у черевиках, той знає, що це нелегко, коли воно довге, з пагорбами й видолинками, переоране...

А коли йти по полю босоніж, по стерні? Діти й молоді люди тепер не ходять і не відчувають животворного тепла землі, не бачать сріблястих крапель росяних, рідко чують небесний спів жайворонка...

Моє покоління вступило в пору надвечір’я. Майбутнього для нас не буде, а минуле все частіше згадується довгими безсонними ночами. І здається інколи, що все те було зовсім недавно. Коли не болять старі кістки, відчуваємо себе дітьми, молодими, дужими. А повернешся на інший бік і відчуваєш тягар років, пережиті болі. Роки босоногого дитинства співпали з роками лихоліття війни.

Довгими здавалися зимові дні з сухими морозами, північними вітрами, які не давали малечі вийти з хати. Мені батько дав старі валянки, обшиті «чунями» — карбованою гумою з автомобільної камери.

Чоловік він був здоровий на зріст, взуття носив 43 розміру, а мені потрібен був 34. Та я був щасливий — не мерзли мої з дитинства хворі ноженята.

На Якимовій гірці збиралася малеча зі всієї Березини. І на кожному з них — обноски з дорослих — фуфайки, які ледве зберегли залишки первісної назви, латані — перелатані нитками різних кольорів невмілими руками нових власників. На саморобних санчатах злітали в небо з штучного трампліну, приземлялися аж біля криниці Григора Письменного (а прозвали його так за гарну каліграфію, він ще в царській армії був писарем, а після революції односельцям писав до сільради прохання, довідки, заяви).

Вже й місяць зійшов, освітив темну долину з невеличкою річечкою, вкриту льодом. Пора й додому, але дуже захотілося зробити прощальний політ. Піднявся на вершину гори, осідлав санчата, вчепився голими рученятами за їх боківні і полетів вниз, за мить приземлився перед якоюсь постаттю, не встиг затормозити слизькими валянками, збив її з ніг, санчата перевернулися, накрили мене, а невідомий ще й притис до обмерзлої землі...

Коли отямився, почув брудну лайку, хотів піднятися, і в ту ж мить невідомий оперезав мою спину гумовим кийком, на кінці якого була ще й металева закрутка, а потім ще й періщив мене по спині. Фуфайка трохи захищала, але біль з кожним ударом ставав дошкульнішим. На щастя, дві жіночки йшли по воду, кинулися з коромислом на поліцая, відбили мою душу від загибелі. Румун — поліцейський ще довго лаявся, кілька разів вдарив кийком по моїх санчатах, зганяючи злість, погрозився молодицям і пішов геть. А я з сусідками пішов додому, роздумуючи, як-то розказати батькові про прикру пригоду.

На подвір’ї Рябко гавкав, рвався в сторону садка, туди направився й батько, а я шмигнув у хату, забрався межи груби й миттю заснув.

Проснувся вранці, почув говір батька, визирнув. Біля столу сидів якийсь чоловік у фуфайці, батько пригощав його чим мав, тихо розмовляли.

Я не ворушився, прислухався до їх розмови. Коли розвиднілося, впізнав дядька, Івана Чорного. До війни він працював на залізниці, носив велику валізу з прапорцями і ліхтарями. З заздрістю дивився я на ту залізну валізу, хотілося хоч хвилинку поносити її на плечі, нап’ясти його кашкета в мазуті на свою голову.

Дядько Іван рано залишився без матері, а мачуха його не любила, за якусь провину його, сонного, стала бити, з переляку він почав заїкатися. Через те його й до армії не взяли, а за сварку й побиття міліціонера його осудили, строк відбував у Золотоноші на Черкащині.

Після звільнення він познайомився з молодицею в селі Гуляйки, у неї й залишився жити. Коли ж прийшла війна, подався до Чорного лісу, до партизанів. Від командира отримав завдання пробратися до Жмеринки, з місцевими підпільниками організувати аварію на електростанції, позбавити світла на