Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

урізноманітнив моє скромне житіє. Влаштував тут казна що. Час припиняти ці богемські вакханалії.

Спересердя кулаками підпушую й без того пухку подушку. Слід би випрати наволочку. Дратує прокурене повітря, вічний безлад, хронічна невизначеність у житті. До чорта бісового! В село! Вчителем географії. Заведу собі пасіку, тендітно-недоторканими ранками буду купатись в річці, сповитою сизими туманами. А вечорами подовгу сидітиму на порозі, аж доки не замерехтять на небі перші зорі, поруч — вірний пес слухатиме мої роздуми про життя…

Десь в купі скинутого одягу пищить мобілка. Куди я поклав джинси, в кишені яких повинна бути ця голосиста труба?! Нарешті знайшов. Який це дурень серед ночі відправив sms: «Скажи, чому зараз іде дощ?». Знущаються з генія? Ні, стривай, це ж архітекторша. Як на те зло на рахунку лишились копійки. Пару послань ще відішлю.

«Дощ іде том, у що сумно», — набираю текст відповіді.

«Все так просто?», — без зволікань надходить ще одне повідомлення.

«Простіше не буває. На рахунку закінчуються гроші. Sorry…»

Одразу ж зателефонувала.

— Доброї ночі. Не заважаю?

— Не переймайтесь. Радий чути. А де ж Юрко?

— Вже повинен бути вдома. Не хвилюйся, з ним все нормально. Схоже він не з таких, кого можна легко образити.

Аркадія ж не знає, що ми мешкаємо під однією стріхою. Та я й не став їй говорити про ці дрібнички. Це б похитнуло наш імідж.

— Чому не спиш? — запитую в неї про казна-що, аби не мовчки.

— Слухаю дощ.

— І про що ж він говорить?

— Про мрії, які не здійснились.

— Якщо дощ такий розумний дощ, то нехай підкаже, як мрії перетворити в реальність.

— Це ти говориш як синоптик — архітектору?

— Як «брат по нещастю».

— Приємно ось так серед ночі зустріти родичів.

— Всі люди — брати.

— «Всі люди — вороги», — сказав колись Олдінгтон.

— Які знання текстів світової літератури! — відверто дивуюся.

— Я б охарактеризувала їх, як випадкові.

— Хороші в твоєму житті були випадки.

— Були та мало, тому так і не дізналась — Олдінгтон — це письменник чи якийсь громадський діяч.

— Прозаїк, — уточнюю. Гадаю, це вона навмисне так говорить.

— А тобі чому не спиться?

— Не хочеться, — не говорити ж їй, що я не вкладаюсь спати, бо чекаю на Юрка, який все рівно розбудить, якщо повернеться сьогодні.

— Але вже ж пізно. Звик пізно лягати?

— Я ні до чого не звик.

— Про що зараз думаєш?

— Про мрії, яким ніколи не здійснитись.

— Невже тобі більше ні про що думати?

— Настав такий час.

— Корисно буде знати, коли ж настає такий час?

— Не раніше, ніж в 33 роки.

— А потім?

— А потім час мріяти минає. Так помирати легше.

— Чи не рано?

— Я взагалі, а не про себе.

— Чуєш, який розлогий грім?

— Звук залежить від типу хмар. Люблю слухати грім. Він, як і дощ, розповідає багато що.

— І що ж він мовив?

— Змінюється напрямок вітру. Хмарність рухається на північ. Висока вірогідність підвищення тиску. І через десять-п’ятнадцять хвилин над містом проясніє небо. Ясна і тиха погода встановиться не більше ніж на дві доби.

— Ніякої поезії.

— Поезія на землі. В небі — закони.

— А чим ти займаєшся, коли живеш поза небесними законами?

— Ховаюсь від людей. Іноді п’ю горілку, частіше — читаю книги, або просто лежу і дивлюся в стелю…

— Вадим.

— Що?

— Ти можеш розповісти, про що зараз шепоче дощ, але не по телефону.

— Доки я доїду, дощ може скінчитись.

— Невже ти ніколи не помиляєшся?

— Не помиляється тільки той, хто нічого не робить.

— Це не презумпція.

— Згоден, тоді вирушаю. Де той будинок, під вікнами якого шумить дощ?

— «Сталінка» за сотню кроків вверх по Сумській. Біля державного банку звертаєш вліво, потім ще з півсотні метрів по площі Поезії. Я гукну з балкону.

м. Харків

Михайло Блехман
Потім

Залишуся?

Та ні, вже треба йти…

Йти і думати: хто ж цей дурень, безсмертний, як сама дурість?…

Ниє застуджений поперек. Ноги майже не несуть — гудуть у клятих черевиках…

Все ж таки залишуся, посиджу на нашій з ним лавці. З деяких пір нас тут залишилося вдвічі менше, ніж в ті давні часи. Як не посміхнутися власним арифметичним здібностям. Розділилися два надвоє, в залишку виходить один і одна… Є він, тобто я, — але все одно це — рівно вдвічі менше, ніж було тоді, спочатку.

Почорнілі, відвислі щоки опівнічного неба усіяні бляклими, подекуди рожево-прищавий цяточками. І в цьому небі відбивається наше висихаюче озеро — бездонна водойма прісних слів, що ми їх роздратовано шпурляє один в одного.

Залишуся. Марно і безглуздо