Читати книгу - "Крадій"

Яка славна то буде перемога!

Дві години по тому до маленької баржі з пустими бочками та скинутими зміїними шкірами підпливає поліцейський катер. Офіцери кричать на родину: слухатися, зупиніться, де іноземець?

Чоловік вчепився за своє весло; маленький хлопчик плаче.

Дружина стоїть посеред човна, її руки змахують, а язик хльостає, як такелаж під час шторму, проголошуючи: свині, собаки, з'явилися, так з нами розмовляєте, як ви смієте, подивіться на себе, на що ви перетворилися?!

Абгік Лі нахиляється над поруччям поліцейського катера:

— Мадам! — його голос тихий, люб'язний, непереборний. — Де іноземець?

Іноземець мав заплатити три бати, щоб його відвезли на північ, але дав лише два, і вони й милі не пройшли, аж він, нічого не пояснюючи, наказав гребти до східного берега, а там вистрибнув за борт.

— Скільки часу відтоді минуло? — зітхає Абгік Лі.

— Близько години! Він навіть не подякував!

Обличчя Абгіка Лі на мить хмуриться, але гнів зникає так само швидко, як і з'явився. Він щонайменше чемний, завжди дуже чемний. Втрать чемність, і втратиш контроль; втратиш контроль — втратиш самого себе.

Підгляньмо?

О, ну ж бо.

Подивімося, що за карти в руці Абгіка.

Ми розкриваємо кишеню на його піджаку, просовуємо пальці до срібного портсигара, в який він їх обережно склав, виймаємо, поки він зайнятий, і оглядаємо папери.

Отакої! Оце так роздача!

Інспектори поліції, шпигуни місцеві та іноземні, комуніст-саботажник, старости маленьких сіл, до яких Дім Ігор не мав дістати (але ж якось дістав), два абати та чорниця, анархіст, про якого подейкували, ніби він підклав одну або дві малайські бомби, кримінальний авторитет і його син, два мери, три промисловці, один полковник і генерал! З такими картами можна влаштувати державний переворот, скинути короля або розпочати війну! Тобі здали дивовижні карти, Абгіку Лі, і для чого?

Щоб спіймати на річках Таїланду одного чоловіка, що страждає від похмілля?

Ми опускаємо карти назад, у кишеню Абгіка, наша присутність невідома, наші думки невисловлені. Ми — глядачі, що не беруть участь; арбітри, що судять все, але самі непідсудні. Ми граємо гравцями.

Біжи, Ремі Берк. Біжи.

Розділ 8

Упродовж семи годин вони шукають усюди. Абгік Лі швидко грає трьома картами. Полісмен зупиняє всі поїзди, що залишають центральний вокзал, каже всім, що сталося вбивство, та обшукує кожне купе кожного вагона. Пасажири сидять навколо зі своїми валізами та пакунками, оперши підборіддя на долоні, та чекають, доки зрештою, через п'ять годин після того, як мав поїхати перший потяг, Абгік каже: «Досить», і полісмен дозволяє їм поїхати. Пихкаючи з димарів локомотивів великими чорними хмарами, вони повільно поскрипують по рейках, що іржавіють надто швидко.

На головних дорогах, що ведуть з міста, полковник встановлює блокпости. «Була велика загроза королю, — пояснює він, — іноземець з пістолетом, і тепер усіх треба зупиняти та обшукувати». Французький посол і його коханка прямували до заміського помешкання, щоб там кілька днів триматися за руки та віршувати (як дехто міг би це назвати), а оскільки вони іноземці, що їхали з міста, їх зупинили й тримали на мушці, поки полковник вивчав їхні документи, їхні обличчя, їхні життя. Французький посол загрожує канонерськими човнами та помстою, не стільки тому, що принижений таким ставленням, скільки з переляку, що дружина про це дізнається, коли чутки дійдуть до посольства.

Полковник перевіряє посла, каже: «Ні, це не він», і відпускає його.

На річці пихтить туди-сюди поліцейський катер. Його найбільша швидкість — вісім вузлів, але на Чаопхраї це майже нечувано, і хазяї човнів цокають язиками та хитають головами, проводжаючи поліцію поглядами: «Що за поспіх?! Ох ці зайняті люди зі своїми злочинами, як це виснажує, як напружує!»

На той час, коли сонце сіло, а комарі сховалися, Абгік Лі дуже тихий і дуже спокійний.

«Усе добре, — каже він. — Спіймати його швидко було б чудово, але ми готові до довгої гри. Нехай біжить, нехай ховається. Ми схопимо його впродовж тижня».

Сказавши це, він прямує до відділення телеграфу та починає мобілізувати свої сили в решті країни.

Розділ 9

Опускається темрява.

У ній влаштовуємося ми.

Так тихо, так спокійно. Ми — ви та я — так звикли до яскравих вогнів міста, до поцяткованого відбиттям наших справ неба, але тут, у цьому часі й у цьому місці, суцільна темрява, суцільна тиша. Дороги Сіаму вдень наповнені людьми: босими чоловіками, матерями зі сповитими немовлятами; стрибають діти, сіпають вухами запряжені у вози осли, поні та навіть, якщо ви достатньо далеко від міста, іноді чути повільну ходу слона з погоничем, що тягнуть до місця призначення колоди або палети з глиною. Є, звісно, і машини — і легкові, і вантажівки, але їх дуже мало, і ми — ви та я — можемо повернути обличчя до зорь і дивитися на нескінченність світла, що сяє в небесах, але, на нашу думку, не на землю. Дао Лук Каї — семеро курчат, що