Читати книгу - "Війна Путіна проти України. Революція, націоналізм і криміналітет"

так і Путін стратегічно були зацікавлені у збереженні Донбасу в межах України, щоб через нього Москва могла впливати на неї й утримувати в межах власної сфери впливу.

Тимчасова недієвість центральної влади у 2014 році призвела до утворення на Донбасі вакууму влади, спершу заповненого маргінальними політичними силами та російськими маріонетками, а відтак військовими та цивільними структурами, що прямо втілювали на окупованих територіях волю Кремля. Мінські угоди не привели до тривалого припинення вогню; на відміну від «замороженого» придністровського конфлікту, на Донбасі п’ятий рік тривають бойові дії. Андраш Рач і Аркадій Мошес[4] вказують на відмінності між цими двома регіонами. Пропорційно набагато більша частина населення Молдови мешкає у Придністров’ї, ніж громадян України — на Донбасі. Крім того, російські маріонетки від 1992 року контролюють увесь Придністровський регіон, тоді як дві третини Донецької та Луганської областей перебувають під контролем українського уряду. Як у Придністров’ї, так і на Донбасі переважає застаріла важка промисловість, однак, на відміну від Молдови, Україна має у своєму складі й інші індустріальні регіони. Магістральні трубопроводи, якими російські енергоносії постачаються на Захід, проходять через Придністров’я, але не перетинають Донбас.

Поза тим, Рач і Мошес помилково вважають, що у Придністров’я мало спільного з Донбасом з точки зору колективної ідентичності, оскільки перший регіон був автономною республікою у складі міжвоєнної радянської України, натомість Донбасом починаючи із 1920-х років завжди управляли з Києва. Насправді ж ідентичність обох регіонів була радянською, а ставлення до неї значно більше за етнолінгвістичні ознаки визначало лінію суспільного розлому. В 1991–1992 роках етнічні росіяни із правобережжя Дністра у складі молдовських сил воювали проти «комуністичного» Придністров’я подібно до того, як етнічні росіяни пліч-о-пліч з українцями нині воюють проти радянізованих російських маріонеток на Донбасі. Російський громадянин Артем Широбоков вирішив боротися у складі батальйону «Азов» — не проти інших «росіян», а проти тих, хто, за його словами, має «радянську ментальність»[5].

На початку 2014 року російськомовні лідери Донбасу зіткнулися з викликами, подібними до тих, які пережили керівники Придністров’я на початку 1990-х років. Придністровські регіональні еліти керували радянською Молдовою з часів завершення Другої світової війни, але коли СРСР розпався, а республіка стала незалежною державою, їм на зміну прийшли молдовські націоналісти, які в очах своїх опонентів були агентами Заходу. Еліти Донбасу ніколи не керували Українською РСР, але були переконані, що їхня економічна міць має зробити їх господарями незалежної України. З цієї причини усунення Віктора Януковича від влади в 2014 році (який майже за десять років до цього зазнав поразки у боротьбі з Віктором Ющенком) стимулювало підтримку гасел відокремлення від України. Пол Д’Аньєрі пише: «Для східних українців не було сенсу відокремлюватися, коли вони могли контролювати всю країну»[6]. Українське суспільство з обох боків політичних барикад — прибічники прозахідних націонал-демократів та Партії регіонів — радикалізувалося упродовж десятиліття між Помаранчевою революцією та Євромайданом.

Суттєва різниця між двома конфліктами була обумовлена чисельністю молдовських та українських урядових військ. У 1992 році молдовські сили зазнали поразки у збройному протистоянні й після цього не робили спроб повернути Придністров’я під свій контроль. Україна має набагато потужніші Збройні сили, Національну гвардію та воєнізовані формування інших відомств, які здобували перемоги над російськими маріонетками аж до моменту, коли пряме вторгнення російської армії в серпні 2014 року змусило їх відступити. Відтоді українські сили значно зміцніли завдяки навчанню, реорганізації, реформам та постачанню нової військової техніки.

Донбаський конфлікт призвів до величезних людських жертв та до появи значної кількості внутрішньо переміщених осіб, завдав великої шкоди промисловості, інфраструктурі та житловому фонду. Навіть якщо Україна відвоює Донбас, буде важко віднайти технічні, фінансові та кадрові ресурси для відновлення регіону. Гіпотетична можливість контрнаступу з боку українських збройних сил, які жодного разу не зазнали повного розгрому на полі бою, потребує від Путіна все нових витрат на розміщення на Донбасі окупаційних військ та постійного навчання й забезпечення усім необхідним російських маріонеток. Продовження конфлікту низької інтенсивності неминуче призведе до поширення прихованих загроз безпеці, обігу дешевої зброї та зростання рівня злочинності в Україні й Росії.

Відносини Росії із Заходом нині перебувають у найнижчій точці від середини 1980-х років. Поза межами своєї країни, особливо після вчинення воєнних злочинів у Сирії, Путін і його оточення не мають поваги чи підтримки, на які вони хотіли б розраховувати як представники великої держави[7]. Путін, хоча й володіє німецькою мовою та служив в НДР, мав лише опосередковане уявлення про колишню Західну Німеччину та Захід у цілому. 2014 року він схибив при оцінці потенційної реакції ФРН та інших західних країн на свою агресію. Він помилково припускав, що, оскільки за шість років до того світ доволі пасивно поставився до вторгнення Росії в Грузію, не запровадивши санкцій проти держави-окупанта, того ж варто очікувати і в разі спроби розчленувати Україну.

ЧОТИРИ МІФИ ПРО ВІЙНУ РОСІЇ ПРОТИ УКРАЇНИ

У дискусіях про конфлікт на Донбасі, що точаться на Заході, фігурує чотири основні міфи. Вони стосуються мови, релігії, українського націоналізму та національної приналежності.