Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 90"

проміжки між цими латками. На об’їздах здіймалась така курява, що Вілючика в білому легкому кашне не було видно. Хіба вигадаєш яке ліпше маскування для військових об’єктів, ніж наші дороги?..

Застава імені Гаврила Кирдищева… На краєчку землі Радянської.

Ми довго рвемо передніми й задніми колесами газика-всюдихода чорний, мов перепалений, вулканічний пісок; машина захлинається, суне вже не передом, а боком, лишаючи глибокий, ніби від плуга, чорний слід. У віконечко я вже бачу його — Великий Тихий океан, але ще не можу привітатися з ним, окропитись його священною водою. Ще трішки! Ще метрів сто — і ми нарешті поручкаємось. Розумію, що завдаю клопоту хлопцям із застави, але не можу, підступивши так близько до океану, не зійти на його берег. Здалека, з незбагненної оглушливої далечини, несе він запінені гори води й кидає їх на берег. “Нумо, ще додай газу”, — подумки заохочую молоденького шофера в плямистому маскувальному комбінезоні. Шаповаленко мовчить замислившись. Може, згадує свій тихий, мальовничий Недригайлів, неподалік якого ми скоро опинимось, а він залишиться тут? Олег Коротков, молодий політпрацівник застави, аж подався вперед, подумки підпрягаючи до кінських сил і свою, людську, та марно. Прикордонний наряд крокує чорною смугою вулканічного піску. Біля нас зупиняється, сержант діловито запитує, чи не потрібна допомога, але Коротков, змахнувши рукою, з дитинною образою вперто стуляє губи.

Ліворуч, у пробитому в піску прямовисному річищі, піниться ріка, також спішить до океану.

— Буває, — мовить Шаповаленко, — Тихий так розгуляється, що й оцю річку завертає назад, засипає русло, й їй доводиться пробивати нове.

Всюдихід долає струмок, який, зневірившись у силі ріки, задерикувато відскочив пробивати собі шлях самотужки. На підйомі газик довго й безнадійно перемелює пісок, аж доки сідає на задню вісь.

Ми вибираємося з машини. Я нікого не кличу за собою, йду сам: грізний і могутній океан пвруч, він манить, зачаровує своєю неприборканою силою і величчю. Водій звично заходжується з лопатою біля коліс, знаходить кілька струхлявілих, викинутих океаном — після корабельної катастрофи? — дощок, засовує їх під колеса.

А океан клекоче, мов невгамовне велетенське горно, перемелюючи воду й пісок, кораблі й людські долі.

Грузнучи в чорному піску, — з горна вулкана? — йду берегом до ажурного скелета, що напівзаглиблений видніється у воді. Обриси його нагадують судно. Мене наздоганяє Коротков, показує очима на скелет: “Відслужив: і рибалкам, і нам за мішень правив…”

Йдемо берегом, хвиля раз по раз злизує наші сліди із чорною піною відкочується назад.

Ну от: побачив, надихався вітром, що примчав із запаморочливої далини, ось ще поручкаюсь з океаном — та й по всьому. Нахилившись назустріч хвилі, я ловлю в долоні її холодні бризки. Хвилі сердяться, відганяють мене, а я намагаюсь наздогнати бодай одну, коли вона знесилено відступає, та ноги грузнуть у піску.

Певне, океанові набридло моє загравання, бо нова хвиля, сердито сопучи, погналась за мною; я втікаю, пісок під ногами осувається й зносить назад, і перш ніж стурбований Шаповаленко встиг подати руку, запінена вода накрила мене.

От і окропився.

Нас знову обігнав прикордонний наряд: сержант, поглянувши на мене, стримано спитав, чи не потрібна допомога, я заперечливо похитав головою.

Тим часом водій випхав нашого не такого уже й всюдихода-газика, і ми проорали в піску ще одну чорну борозну — до застави.

На галяві біля застави паслась корова. І такою несподіваною вона тут видалась, що я навіть не зразу завважив у неї на спині якийсь напис, а поряд маленького солдата в такій самій, як у всіх, плямистій формі й кашкеті-“афганці” з лозинкою в руці. Корова мирно паслась, а маленький солдатик замріяно дивився в бік океану й цвьохкав лозинкою.

Ми ще довго петляли розбитим путівцем, то пірнаючи в чагарники, то вибираючись на галяву, доки дісталися до застави. А там, біля воріт, на нас чекав уже той самий солдатик.

— Дениско вже тут, — весело привітав його Коротков. — Навпрошки нас випередив.

Солдатик узяв під козирок, пропускаючи у ворота машину, — його дитяче личко промінилося.

— Де ж твоя Гупі? — спитав Коротков.

— Там, — махнув Дениско в бік океану. — Не загубиться.

— Син командира застави… — пояснив Шаповаленко. — Всі стежки вивчив не гірше за будь-якого прикордонника.

— Не нудиться без друзів?

— У п’ятирічного Дениска друзі — весь особовий склад, йому відповідальне завдання доручили: пасти Гупі. Щоправда, — Шаповаленко стишив голос, — іноді корова “уникає” контролю, доводиться з вертольота шукати. Для того й номер на спині фарбою написали.

Обідали в затишній солдатській їдальні. Парувало в чашках щойно видоєне дружиною командира застави Патрушева молоко, смачно пахли млинці — для гостей старалися. Я не міг не похвалити, і тут же здригнувся від голосу Юрія Патрушева:

— Михайленко, принесіть ще!

Доки я оговтався, худорлявий, високий солдату білому халаті, з-під якого визирало сіре галіфе, приніс ще одну порцію млинців.

— Може, родич? — спитав у нього. — Звідки родом? Рядовий Михайленко чітко відповів:

— З села Есаулово Красноярського краю.

На жаль, не знаю там родичів… Хоча все може бути. У діда, батькового тата, було п’ятнадцятеро дітей. Не всі вижили, косили їх тиф і віспа, війни й голод, закидали їх колективізація та розкуркулення то на Поволжя, то в Середню Азію, може, якесь загублене зернятко аж в Сибір залетіло. Зрештою, тут, на найдальшому березі Вітчизни, спорідненість відчувається по-особливому, і не так кревна, як приналежністю до великого спільного дому — нашого Союзу. Звідси село з вербами й замріяною тихоплинною річечкою чи гамірливе багатолюдне місто ввижаються маленькою цяточкою на великих обширах країни, і ти — відповідальний не лише за неї, а й за всю нашу землю. Найперший командир застави, молодший лейтенант Гаврило Кирдищев, за національністю був білорусом. Свій подвиг, за який посмертно йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу, здійснив на литовській землі, а сьогодні на тихоокеанській заставі, що носить його ім’я, бережуть кордони країни росіяни, українці, білоруси, грузини, узбеки…

Сонце вже скотилось туди, куди пішов день, — по Сибіру, через Урал до України. Час від часу стосилий прожектор промацує глибоку, як прірва, товсту, наче підземелля, первозданну темряву ночі, вихоплює марсіянське узбережжя чорного піску (тисячоліття потрібні, щоб вибілитись йому на сонці й у солоній воді), хапає океанські хвилі за білі гриви. Я припав до окуляра радіолокатора. Раз по раз спалахують цяточки кораблів; хвилястою лінією позначається берег, де я нещодавно ловив океанську хвилю; ось промінь на мить зачепився за скелет корабля…

Берег не спить.

Ми покидали заставу пізно. Аж за ворота нас супровбджував Дениско. Там звично вистрибнув із кабіни, взяв під козирок. Мені захотілося притиснути малюка