Читати книгу - "Вакансія для диктатора"

з місця поряд із водієм теж опустив бокове скло, виставив руку з таким само СПС і стріляв. Вочевидь, того стрільця теж добре вчили, бо коли гулко гахнуло ззаду під днищем і авто повело, стало ясно, що він прострелив задній скат і з таким колесом далеко не заїдеш.

«Тут широке узбіччя, вони просто обійдуть нас, і тоді діло — швах», — зрозумів бувалий у бувальцях утікач і беззаперечним тоном наказав жінці:

— Неллі, тікай у тайгу, я тебе прикрию.

Він зупинив авто, розчахнув дверцята, вистрибнув назовні, примудрившись на льоту два рази бахнути в бік погоні, вміло впав, згрупувавшись, перекотився через спину й опинився на животі у зручному для стрільби положенні, одразу натиснувши на спусковий гачок.

Мабуть, на цей раз він цілився більш вдало: лобове скло пішло павутинням тріщин, водій джипа ткнувся лицем у кермо, а сам заморський всюдихід скинув газ, пішов юзом і став за два десятки кроків від «УАЗа». Стрілець, що сидів біля водія, ударом ноги вибив розтріскане тріплексне скло й відкрив вогонь у бік «Ільїна». З джипа з точно такими ж переворотами (чи не по одних методиках вчилися?) повистрибували троє кремезних чоловіків і розкотилися протилежним узбіччям.

«Чого вона не тікає, дурепа? — роздратовано подумав «Віктор Іванович» про Неллі. — Її ж вб’ють, бо вона зі мною!»

Він чудово розумів, що сама вона нападникам не потрібна, їхня задача — покінчити з ним, жінка — випадковий свідок, але в таких справах очевидців живими не залишають.

Тут заревів мотор «УАЗа», й мікроавтобус рушив та поповз геть. Це Неллі перебралася на сидіння водія й взялася кермувати. «Нехай, може, так і правильно», — подумав чоловік. Коли переслідувачі заходилися палити їй услід, він блискавичним кидком поміняв позицію й відкрив по стрільцях перебіжний вогонь, прикриваючи її відхід.

3.

Якщо ти один, а ворогів четверо, і кожен із них принаймні удвічі молодший за тебе, а готували вас в одних і тих же центрах бойової підготовки, тільки тебе тоді, коли їх ще й на світі не було, то шанси твої виглядають геть примарними.

«Ільїн» відходив, міняв позиції, огризався поодинокими пострілами, економлячи набої, перебігав, не даючи їм обійти себе, а в голові весь час пульсувала думка: «Що далі?» Невисокий зріст та невидатні габарити, що в дитинстві та юності були причиною неабияких переживань, тепер виявилися величезною вигодою. Він петляв, робив ривки й перевороти, ховався за пеньками й деревами, падав і переповзав по-пластунському, подумки дякуючи долі, що не виріс здоровенним двометровим драбом, котрому ухилятися від куль було б не так зручно, а влучити в якого таки легше. Він опинився тут уперше і не знав місцевості, тому не мав якогось визначеного плану. Досі йому шалено таланило: вдалося обдурити Кочетова й Булкіна, змусивши повернутися до себе спиною, пощастило поцілити у водія, вистрибуючи з кабіни мікроавтобуса. Пофартило, що Неллі втекла. А особливим, надзвичайним везінням було те, що ніхто з чотирьох супротивників ще жодного разу не влучив у нього. А вони старанно намагаються це зробити; він не мав щодо ситуації й тіні ілюзій: їхнє завдання — не взяти живцем, а саме прибрати його, причому бажано так, щоб свідків не залишилося, а тіло безслідно зникло.

Він ледве встиг заскочити за чималенький валун, як пролунав спарений постріл, і, неприємно тьохнувши, від кам’яної поверхні його укриття зрикошетили дві кулі.

«Треба ж таке», — подумав «Ільїн». Він був упевнений, що трохи відірвався від погоні, і сподівався хоч на кілька митей перепочинку, щоб віддихатись. Але хтось спритний уперто висів на хвості. Такі люди зустрічаються, — ймовірно, вони в минулому житті були хортами, — їх хлібом не годуй, дай побігати. І хоч як ти тренуйся, хоч як мордуй себе щоранку кросами та пробіжками, все одно їх не перебігаєш і від них не втечеш: біг — то їхня природна форма існування. Очевидно, хтось такий ув’язався за непогано для свого віку тренованим «Ільїним». Утікач обережно висунувся збоку брили й одразу сховався. І негайно там, де щойно було його лице, здійнялися підняті двома кулями фонтанчики дрібних кам’яних осколків.

Головне — він помітив, де в негустих кущах сховався стрілець. «Віктор Іванович» переклав СПС у ліву руку, правою підняв замашну чималеньку каменюку, що валялася біля брили, примірявся, навздогад навісом через своє укриття метнув туди, де сидів цей природжений легкоатлет з пістолетом, щоб відволікти його, а сам вихопився з лівого боку валуна й всадив у кущі, крізь котрі виднівся нечіткий силует, п’ять чи шість куль. Він схаменувся тільки тоді, коли зрозумів, що розстріляв усі набої й клацає розрядженим пістолетом, вийняв і викинув порожній магазин та вставив запасний — передостанній. «Зірвався, — зрозумів ветеран. — Банально зірвався, економив-економив боєприпаси, а тут... Мабуть, такі забави не для літніх людей...» Тут він усвідомив, що стоїть біля каменю відкритий, як тополя на белебні, і гайнув у зарості бузини. «Напевно, влучив у марафонця, — міркував на бігу. — Он скільки я маячив, двадцять разів можна було підстрелити, а він не стріляв!»

Періодично виникала ще одна думка: «Як Неллі, чи вдалося їй вислизнути від погоні?»

Емоції загострилися, а всі органи чуття працювали на межі можливостей. Він почув, як хруснула гілка під необережною ногою його переслідувача десь далеко ззаду, помітив, як знялися у повітря сполохані птахи у сотні кроків ліворуч маже на одному з ним рівні. По праву руку явних ознак присутності людей не виявлялося, але він інстинктивно відчував, що там теж хтось є. «Ільїн» розумів: вони його женуть, як зграя гончаків дичину. Пересвідчилися, що він небезпечний, і просто контролюють його