Читати книгу - "Діаболік"

— Діаболіки — це творіння рук людських, а не Живого Космосу, — сказав вікарій. — У них немає божественної іскри, яку можна освітити космічним світлом. Ця істота може спостерігати за благословенням з поваги до вашої сім’ї, але ніколи не зможе брати в ньому безпосередньої участі.

Поки вікарій говорив, на його обличчі, так само, як і на обличчі Матері-Засновниці, застиг дивний вираз. Я лише нещодавно почала розрізняти людську міміку, але цей вираз обличчя впізнала навіть тоді — то була абсолютна відраза. Їм була огидна сама думка, що Діаболік може бути благословенний їхнім божественним Космосом.

Чомусь від згадки про вирази їхніх облич, мої нутрощі зводило навіть тепер, коли я слухала вікарія. Тож я вирішила продовжити спостереження за Інквізитором — людиною, яка повідомить деталі свого візиту Імператору. Одне його слово може стати вироком для Сенатора фон Імпірінс, якщо Інквізитор вирішить, що Імпірінси недостатньо набожні. Гірше того, його слово може стати вироком для Сайдонії.

Якщо з нею щось трапиться, будь-що, я вистежу цього чоловіка і вб’ю його: про всяк випадок я запам’ятала його зарозумілі й холодні риси обличчя.

Монотонний голос вікарія звучав доти, доки зірка милостиво не опустилася за схили планети. Світло в Геліосфері згасло. Лише в чаші продовжував горіти вогонь: для того, щоб загасити його, вікарій накрив її глиняною кришкою.

У темряві запанувала глибока тиша.

Потім одна зі Служниць знову ввімкнула світло. Спочатку з геліосфери вийшли люди — Імпірінси, Інквізитор і вікарій, опісля — я і Служниці.

Сенатор провів Інквізитора до дверей відсіку, навіть не запропонувавши йому залишитися на ніч у фортеці, як того вимагали правила хорошого тону. Я йшла за ними на безпечній відстані, і мій гострий слух вловив слова, сказані ними на прощання.

— То який вердикт? — різко запитав Сенатор. — Я достатньо благочестивий для Імператора? Чи ви теж бажаєте назвати мене «Великим Єретиком»?

— Саме ваша манера поведінки і ображає Імператора. — відповів Інквізитор. — І я не думаю, що Імператор помітить якісь покращення. Щойно мені здалося, ніби ви вихваляєтеся ненависним ім’ям, яким вас нарекли! Єресь небезпечна, Вельмишановний, тому я раджу вам остерігатися.

— Сенатор. Називайте мене Сенатор.

— Звісно, Сенаторе фон Імпірінс, — його слова прозвучали як насмішка.

На цьому Інквізитор і Сенатор розпрощалися.

Я знайшла Донію біля вікна, де вона стояла, спостерігаючи за дверима відсіку. Вона відмовилася рушити з місця, доки корабель Інквізитора не відшвартувався і не зник у чорній безодні. Потім вона закрила обличчя руками й залилася сльозами.

— Що трапилося? — запитала я з наростаючим почуттям тривоги.

— О, Немезідо, це таке полегшення! — вона підняла своє заплакане обличчя і розсміялася. — Ти в безпеці!

Вона кинулася вперед і обняла мене.

— О, хіба ти не розумієш? Хоч він і злиться на батька, тим не менше, ти в безпеці.

Вона уткнулась головою в моє плече.

— Я б не змогла жити без тебе.

Я ненавиділа, коли вона так говорила, ніби я була для неї всім, коли насправді, саме вона була всім для мене.

Донія продовжувала плакати. Я обняла її. Цей жест усе ще здавався мені неприродним і дивним. Яка дивна річ — сльози. У мене не було слізних проток, тому я була не здатна плакати, але бачила достатньо сліз, щоб знати, що вони бувають від болю і страху.

Але, здається, бувають і сльози радості.

Оскільки Донія була єдиним спадкоємцем Сенатора Галактики, після відставки свого батька вона мала обійняти його місце. Це означало, що наразі їй потрібно було розвивати інстинкт політика і навчитися спілкуватися з іншим Вельмишановним Панством із правлячого класу Імперії. Це пов’язано з тим, що її соціальні навички сформують майбутні альянси сім’ї і забезпечать їхній подальший розвиток.

Відтак, її єдиною можливістю попрактикуватися в тонкощах соціального спілкування були віртуальні форуми.

Я ніколи не бачила цих форумів на власні очі, але Донія пояснила мені, що вони відбуваються у віртуальній реальності, де люди використовують для спілкування аватари.

Два рази на місяць Донія була змушена відвідувати офіційні збори на форумах, де вона зустрічалася з іншими молодими Вельмишановними панами з далеких зоряних систем, які мали успадкувати владу в Імперії. Ці зустрічі були для неї неприємною необхідністю. Протягом дня, поки вона готувалася до форуму, її плечі були згорблені і в кожній лінії тіла відчувалася пригніченість.

Мати-Засновниця, як і завжди, проігнорувала її пригнічений настрій.

— Рапорт про візит Інквізитора вже має бути в Імператора, — мовила вона до Донії. — Якщо твій дурень-батько створив нам нові проблеми...

— Будь ласка, мама, не називай його дурнем! Насправді він дуже далекоглядний... по-своєму.

— Якщо він створив проблеми, то Імператор розкаже про це своїм довіреним особам. Їхні діти мали щось чути. Ти повинна слухати, Сайдонія. Слухай, що вони кажуть, і про що мовчать. Від інформації, яку ти збереш на цих форумах, може залежати виживання нашої сім’ї.

Мати-Засновниця так високо цінувала ці збіговиська, що завжди сиділа поруч із Донією і підключала власну гарнітуру до додаткового каналу передачі. У такий спосіб вона контролювала взаємодію дочки з іншими учасниками і нашіптувала їй на