Читати книгу - "Лабіринт"

— Що сталося? — не витримала Соул. — Від передчуття біди стиснулося серце.

— Є новини.

З катера перекинули дощаний місток, і всі четверо швидко перейшли на борт «Чайки». Човен було взято на буксир.

— Так от, — почав керівник Головного Наукового Товариства, коли всі зайшли до каюти і посідали в кріслах, — ситуація вимагає негайно здійснити Великий Запуск. Необхідно вже сьогодні завантажити три наші ракети біоматеріалом, щоб вони могли стартувати не пізніше, як опівночі…

Соул з подивом дивилася на батька.

— Чого раптом такий поспіх? Адже ви добре знаєте — Програма не завершена. Без мікроскопа ми не змогли перебудувати генний ланцюжок.

— Мікроскоп буде ще не скоро, — зітхнув батько, — а війна…

— Війна?!

— Так, оголошена готовність номер один, війна може вибухнути не сьогодні — завтра, і тоді…

— Яке божевілля! — вигукнула Фанні. — Невже наша цивілізація скінчиться так ганебно?

— З хаосу ми вийшли…

— Безглуздя!

— Ясно, що найпершого удару буде завдано по ракетодромах, отже, мусимо поспішати. — Батько обвів поглядом присутніх. — Сподіваюся, ви допоможете?

— Звичайно, — відповіли молодики.

«Війна… Руїни і смерть… Але це ж не стихійне лихо! Мислячі… Усе ж від них залежить, — скрушно подумала Соул. їй хотілося заплакати з розпачу. — Безсмертя… Невже воно не судилось людині?»

— А я ж так мріяла… — сказала з гіркотою.

— Нічого не вдієш, дочко. — У батьковому голосі бринів глибокий жаль. — І наші нащадки матимуть своїм привілеєм смерть…

Соул зовсім ослабла, не мала сили й говорити, тільки дивилась на всіх повними смутку очима. Відчувала спустошеність і порожнечу. Навіть закохано-тужливий художників погляд не зворушував її душі.

З катера кволу дівчину довелось виносити на руках.

…Її останній подих відлетів, мабуть, одночасно з тими ракетами, що в гуркоті і громі стартували з космодрому в міжзоряний простір, несучи насіння Життя.

Діти одного Сонця
І.

Невеликий електрокар обтічної форми, забравши пасажирів з космічного корабля «Аеліта», який щойно повернувся з Марса, рушив у напрямку приземкуватого вокзалу космодрому. Туди ще було далекувато, а вже виднівся гурт зустрічаючих біля входу, здебільшого — жінки з букетами квітів у руках. Чорніли триноги телевізійних камер: повернулась комплексна експедиція, звичайно ж, телеглядачам цікаво.

Костянтин Федорович Новик, посивілий за ці роки чоловік, напружував зір, щоб швидше побачити свою Олену, вирізнити з гурту її милу постать. Йому здавалось, що електрокар повзе, як жук, що пішки можна було б дійти набагато швидше і взагалі час ніби загальмувався. На очі йому напливали сльози, в грудях спирало віддих, а думки переганяли одна одну: як то вона — чи здорова? Сам він за п’ять років на Марсі постарів, може, на цілих двадцять. Нелегкий політ, інтенсивна праця на розкопках, та ще й у скафандрах, тяжка хвороба добре-таки підірвали йому здоров’я. Борода побіліла, і товариші прозвали його марсіанським аксакалом, хоч і самі… Правду кажучи, Костянтин Федорович і зараз почувався не дуже, та це він відносив на рахунок земного тяжіння, від якого вони зовсім одвикли. «Мине період адаптації, — бадьорився Костянтин Федорович, — і з марсіан ми знову станемо землянами, землянами з марсіан…»

Він аж кинувся, помітивши, що починає дрімати. Отакої! Заснути перед зустріччю! Озирнувся — усі сидять принишклі, зосереджені, тільки «холера ясна», тобто Микола Рудий, розтягує свої тонкі губи в іронічній посмішці. Чи помітив, як він клюнув носом? А Олена, хоч і не займається археологією, буде, певно, здивована… Хоча б уже скоріш…

— Увага! Водій електрокара, поверніться забрати залишений на борту пакет.

— Холера ясна! — буркнув Микола Рудий. — Так ми ніколи не доїдемо.

Звичайно ж, усім не терпиться якомога швидше зустрітися зі своїми рідними, але тут обставини беруть верх над бажаннями. Костянтин Федорович лише зітхнув, коли при розвороті електрокара будинок вокзалу, а з ним і барвистий гурт зустрічаючих зникли з очей. Нічого страшного: збільшується час на адаптацію…

II.

Олена — ставна молода жінка — сиділа, закинувши ногу на ногу, маленькими ковточками попивала каву, жартувала й сміялася, намагаючись приховати душевне сум’яття. Навіть наспівувала давню пісеньку:

Куди їдеш, куди від’їжджаєш, Сизокрилий орле?

Вона відмовляла його від експедиції з самого початку, як тільки він похвалився, і тепер, перед самим від’їздом, теж не відступалася:

— Розкопки на Марсі? Безглуздя!

Костянтин поглядав на її примружені очі, пухкі губи, що ніжно торкалися