Читати книгу - "Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні"

На її оклик за парканом посеред вулиці вигулькнув усе той же старець із білим-білим волоссям без лиця. Він вихопив з кишені довгий мотузок, виплів мигцем із нього сильце, і клуби диму неохоче сповзли з постелі на підлогу й вислизнули, звиваючись, крізь пролом у стіні. Старий посірішав на виду, знову змінився. Став схожим на сушений опеньок. Щось у тому місці, де в нього повинні були бути вуста, наче заворушилося, наче скривилося від зойку. І враз у повітрі залишився тільки слід від його білого довгого волосся, немов полиски від спалаху.

— І ти йди за димом геть! Аспид проклятий! — знову зазіпала не своїм голосом Люція, проганяючи тепер уже старця, і замахала руками. Хоча насправді за штахетником уже стовбичив астенічний високий молодик, із рудуватими пелехами й довгою косичкою, закладеною за вухо. Його занадто дрібні риси обличчя так само годі було упіймати. Матінка аж рота відкрила. А чоловік знову змінився на виду: руді кошлаті коси враз ніби самі уляглися й причесалися та ще й розділилися на дві рівні частини проділлю. Він навіть привітно кивнув їй. А тоді, так само несподівано, як і прийшов, зник, роблячи один невеликий крок. Лишень відчуття його присутності, турботливої і пронизливої, зосталося повсюди. Люція аж здригнулася, відчувши, наче хтось підтримує її під лікоть.

Дякувати Богу, із Марком під час падіння стіни нічого не сталося. Він, як був веселий і потішний, таким і залишився. Белькотів щось, тільки собі зрозуміле. Кувікав, радів, говорячи сам до себе. І вже кілька разів після цієї історії Матінка заставала його за нехитрим, хоч і небезпечним ділом — Марко невідомо як залазив животиком на дерев'яні поруччя ліжка і висів там, пускаючи пухирі й безпорадно метляючи у повітрі ногами з одного боку бильця, а головою — з іншого.

Ремонт стіни забрав у Матінки більшу частину накопичених коштів. А на додачу (бо, як відомо, біда сама не ходить) у Матінки Люції помінявся податковий інспектор. Це була вибілена перекисом водню молодичка з гострими, як у смерті, вилицями і синіми покрученими губами. Нічого шляхетного в Люції вона не розгледіла й відразу їй не повірила. І після перших відвідин базару занадилася до її ятки майже чи не щодня. Вона вже тричі підходила до Люціїної галантереї і не питаючись дозволу брала, який хотіла, товар. І що більше брала, то більше в неї синіли губи. А це могло означати тільки одне — що хабар новому інспекторові повинен був зрости неабияк. Про розміри хабара Люції й думати було страшно. Але минав день за днем, а інспекторка приходила й приходила. І настав момент, коли вона привела з собою двох бецманів із сумками. Бецмани понакидали до сумок усю галантерею з прилавка і мовчки забралися разом із інспекторкою, в якої губи попухли від злості й стали схожі на синющі сливи.

Ну і що вже тут удієш. Щоб вийти зі скрухи і поквитатися з податковою, Люція змушена була вдатися до надзвичайних заходів. І як вона того не хотіла, але податкове ненажерство приневолило її попрощатися з Марком.

Для цього продавчиня, мало не плачучи, виробила знову ж таки за хабара у знайомої чиновниці районного відділу реєстрації актів громадського стану довідку, що Марко помер, і заходилася його продавати. Покупці знайшлися швидко.

А покупців звали Пущинськими. Він і вона, немолоді, у чорних плащах. Вона — присадкувата коротуха. Він — довший, цибатий, із барилкуватим черевцем. Очі в обох осклянілі, у нього трохи червонясті, у неї крижані й холодні, немов барвінок із примороззю. Обидвоє були з дуже дивними іменами: Глокія і Маттей. Окрім чудних імен, впадала у вічі їхня схожість. І коли на Матінку дивилася Глокія, то їй чомусь здавалось, що на неї дивиться Маттей, котрий стояв трохи збоку. А коли ж Маттей заводив мову, то Матінці видавалося, що то до неї промовляє Глокія затисненими смужками землистих губ.

«Чи не цигани?» — подумала Люція. Але надзвичайно біла шкіра обличчя без найменшого знаку засмаги переконувала її у протилежному. І все ж попри тому саме ця надмірна білястість чомусь непокоїла її більше, ніж відсутність засмаги.

— Ну, то що? Будете продавати? Де ваш товар? — запитала пані Глокія, проникливо вдивляючись у розгубленість продавчині, ніби читаючи її сумніви.

«Та й добре ж підтоптані. Куди я раніше дивилася?..

Це ж як Марко виросте, їм буде…» — промайнув здогад у знервованої Люції.

— Мабуть, пані крамарисі не треба добрих грошей! — недбало промовив пан Пущинський і додав: — Як надумаєте — потелефонуйте нам. Хоча тепер безбатченків повно… Бери якого хоч…

— Цілковита правда. Замовимо ліпше на міській сміттярці. Там викинутих дітвисьок щомісяця кілька штук. І ніяких тобі опікунських рад, — якось недобре всміхнулася Пущинська.

— Почекайте! Ось там якийсь дід у натовпі. Сивий. Весь час сюди позирає. Ви б стали щільніше. Або в ятку мою зайшли б, щоб не бачив, — прошепотіла геть пополотніла й змучена боріннями з власним сумлінням Люція.

Пущинські швиденько зайшли досередини галантерейної гамазеї і стали до базарної вулички спинами.

— Ну, то де? — знову поспиталася пані Глокія.

— Ось, — промовила Люція і вказала на величенького, як на вісім місяців, хлопчика, котрий, переповитий блакитними пелюшками, лежав у кошелі під прилавком і тихенько спостерігав за тим, що довкола нього відбувається.

— Ви казали, що за десять тисяч, — заговорила молода жінка, поки Пущинські розглядали дитину